Приклад запровадження цифрового журналу. Ініціатива - добра, документ - є. До реалізації цього освіта йшла більше 10 років. Це для розуміння скільки треба часу для вирішення такого технічного питання. Трохи історії. Я ознайомився з елементами електронного обігу документів - електронних журналів у школах Литви ще у 2009 році. Там в одній із шкіл Вільнюса директор розповідав, що їх заклад освіти перешов на ведення електронних журналів. І це зручно, і вигідно, і покращує комунікацію. Відзначив також, що колектив прийняв рішення, маючи певні упередження щодо забезпечення безпеки електронних журналів, три роки вести паралельно і паперові, й електронні журнали. Власне, досвід, то є велика сила, яка дає розуміння оптимальних кроків для ефективного майбутнього.
І коли у 2011 році з'явився проєкт "Щоденник.ua", то наш заклад освіти прилучився до нього. Адміністрація мотивувала педагогів, було витрачено багато часу для введення даних у журнали, відбувалася популяризація новинки серед учнів та батьків. Електронні журнали почали поволі працювати. Батьки ставали дедалі зацікавленими, їм такий механізм сподобався. Були особисті виклики, пов'язані з консерватизмом частини педагогів. Зусиль, ресурсів, у тому числі і не оплачуваних, було докладено багато. І... А далі відбулося цікаве. У 2013 році цей проєкт, не отримавши фінансової підтримки, просто організатори згорнули. Без будь-яких зрозумілих комунікацій з його учасниками. Просто кинули... Так, це бізнес, все зрозуміло. Так, це експеримент, і теж ніби все зрозуміло. То був досвід, нехай негативний. Але досвід, який заклав розуміння, що необхідна система нормативно-правови актів, які дозволяють у таких випадках зрозуміти, як вийти з таких ситуацій. І тому... Є таке поняття у менеджменті - "стратегічне прогнозування". Саме воно має забезпечити безпеку директора у ймовірних форсмажорних обставинах між ним та фірмою, яка надає послуги. А це у розумінні бюрократії - пакет нормативно-правових актів, які взаємопов'язані між собою.
Але... Тепер будемо говорити про... Власне питання, які залишаться без відповіді.
Перше, хто відповідає з обрання певної платформи для ведення електронного журналу? Директор та заклад освіти. Правильно. Це просте питання.
На підставі чого робити вибір закладу освіти? Десь має бути місце, у якому зібрана порівняльна інформація кожної з платформ, що надає послуги, чи має відповідну ліцензію і розмістити її, скільки років на ринку, які умови таких послуг, які технічні вимоги до запровадження системи електрообігу, як вирішуватиме платформа форс-мажорні питання, типові договори, обов'язково з коментарями юристів МОН України.... І так далі. Хто зацікавлений у такому узагальненому репозитарії? Відповідь проста: державне управління освітою, тобто МОН України. На своєму, як варіант, сайті зробити закладку, де розмістити таку інформацію про платформи, які надають таку послугу. Принаймні, МОН України володітиме такою узагальненою інформацією. Можна для підвищення авторитету та популяризації навіть меморандуми підписати з такими фірмами. Вони нічого не вартують і не несуть відповідальности, але декларують наміри і слово "меморандум" звучить круто.
Друге, хто буде відповідати, коли з платформи/сервера зникнуть журнал/журнали? З оцінками з семестр, рік, ДПА тощо... Тут починається цікаве. Адже платформа дає програму для використання. Адже, якщо пропадуть дані, то вони невинні. Тут можна згадати епопею Українського центру оцінювання якости освіти 2015 року, коли "раптово" у нього пропала база даних. Результат? Не знайшли ні тих, хто це зробив, ні саму базу даних. Ніхто не поніс відповідальности...
Але що робити закладу освіти? Ніхто не знає... І навіть не має підказок. Може, як пропозиція закладу освіти мати свій сервер та на ньому зберігати електронну копію журналу? А скільки закладів освіти можуть позволити собі потужний сервер із відповідним захистом? Питання риторичне.
По-третє, що робити, коли не буде електроенергії? А це для нас актуально. Напевне, кожному вчителю треба фіксувати оцінки та відсутність у своєму паперовому журналі, а потім, коли світло з'явиться, переносити.
По-четверте, хто нестиме відповідальність, коли буде втручання третіх осіб в електронний журнал чи за передачу третім особам персональних даних? Наприклад, виправлення оцінок. Теж питання не врегульоване. Тобто міністерство задало параметри, дало дозвіл та право на реалізацію. Але ніхто не вчив директора, як укладати договір з власником платформи, яким чином врегульовувати ці питання, які аспекти необхідно враховувати при цьому, як захищати свої права у суді... І ще багато інших питань. Міністерство, не розробляючи для директора, адміністрації, закладу освіти правил гри /алгоритмів у цьому питанні фактично його кидає напризволяще. І при цьому закривається терміном "автономія закладу". Навчіть директорів або юристів управління освітою різних рівнів пройти цей шлях від укладання договору і до рішення суду у випадках, на які вказував вище. І тоді Міністерство може сказати: "Ми дали вам вудку - лапайте рибу самі".
Знаєте, система управління освітою у нас схожа на картинку з пазлів. Але існує декілька проблем. Картинка у всіх учасників управлінських процесів та закладів освіти - різна. Друга, коли управління освітою вкладає у картину черговий пазл, то ті місця для пазлів, що поруч, (читай "взаємопов'язаними") залишаються порожніми і невідомо, коли управління їх заповнить і чи взагалі заповнить. Чи це так в уявленні управлінців повинно залишатись? Це невідомо закладам освіти. Третє, якщо ми сповідуємо європейські принципи управління, то там бюрократія розробляє дуже ретельні, дуже конкретні, дуже зрозумілі для реалізації документи. Хоч розумію, що частина читачів може усміхнутись і сказати, що "я ідеалізую!" Але приклад демократичних процедур західних країн - союзників України щодо термінів отримання українськими захисниками зброї - показовий.
Тут на думку приходить відповідь тих працівників Чорнобильської АЕС, яких судили за те, що вони зробили під час своєї зміни і це привело до катастрофи. Коли їх почали у суді звинувачувати у тому, що вони своїми діями піддавали ризику АЕС, то вони відповіли просто та ємно: "Про наслідки таких дій, які ми виконували, не було прописано у відповідних інструкціях, які повинні забезпечувати безпеку", тобто вони звинуватили тих, хто розробляв їх в халатній недбалости. Хоч і отримали терміни ув'язнення.
І у контексті цього: поки не буде мати заклад освіти автономної бухгалтерії, поки директор не матиме реального бюджету, яким він може управляти, доти будь-які міністерські ініціативи, навіть найкращі, будуть тільки деклараціями, які засвідчують можливости реформування, але не їх реалізацію системою.
Ще одне питання,. яке цікаве для учасників освітнього процесу?
1-2 класів — 2 навчальних занять по 30 хвилин або 3 — по 20 хвилин;
3-4 класів — 2 навчальних занять по 45 хвилин або 3 — по 30 хвилин, або 4 — по 20 хвилин;
5-6 класів — 2 навчальних занять по 45 хвилин або 3 — по 35 хвилин, або 4 — по 25 хвилин;
7-9 класів — 2 навчальних занять по 45 хвилин або 3 — по 40 хвилин, або 4 — по 30 хвилин, або 5 — по 25 хвилин;
10-11 класів — 3 навчальних занять по 45 хвилин або 4 — по 35 хвилин, або 5 — по 30 хвилин, або 6 — по 25 хвилин.
Те, що воно видало ці зміни через два роки після початку пандемії, можемо опустити. Бо всього два роки. А не більше 10, як у випадку з електронними журналами. Але питання в іншому. Як будуть оплачувати роботу вчителя за такими тривалостями. Адже оплати проводиться за урок 45 хв. А у наказі і по 25, 30, 35, 40 хвилин. А як бути з оплатою інших уроків, вчителі яких розміщують завдання на платформах? Це питання до Міністерства фінансів. Звичайно. Але МОН України мало би якимось чином координувати цю роботу між міністерствами. Адже це сфера їх інересів та компетенцій. І директор і хотів би так організувати заняття онлайн, але боїться "дамоклового меча", який називається фінансові контролюючі органи. Бо під час перевірки команди з такої установи можуть затребувати кількість годин, які прочитані онлайн, або, як мінімум період, у який відбувалося онлайн-навчання. А це може тягнути наступні штрафні санкції.
Третє, знову на поверхню спливає питання реформування заробітної плати педагогів. Вперше про нього предметно заговорили законотворці восени 2019 року. Ще не було ні широмасштабного вторгнення, ні пандемії. Але тоді у силу комплексу причин, серед яких і популізм, і певне упередження частини політикуму і педагогів, його просто забанили... Тепер, у 2022 році - минуло всього три роки - знову піднімається питання реформування заробітної плати педагогів. І це у період широмасштабного вторгнення, відсутности достатнього наповнення дохідної частини бюджету. І у частини педагогів виникає по-селянськи просте питання, якщо у 2019 - реформу оплати праці педагога забанили, коли бюджет ще так-сяк мав наповнення, то тепер можуть так реформувати, що я отримуватиму менше, аніх при всіх надбавках і доплатах. Складається таке враження, що система вперто та наполегливо намагається створити такі умови для педагогів, щоб вони залишали освітню систему та йшли в інші сфери.
Немає коментарів:
Дописати коментар