6 вересня 2014 року представники адміністрації Заліщицької гімназії, вчительського, учнівського та батьківського колективів у день сороковин Ореста Квача вшанували його пам'ять та Олега Гулька велозаїздом пам'яті. Маршрут проліг від подвір'я гімназії через села Дзвиняч, Бедриківці, Добрівляни до центру Заліщиків і завершився біля пам'ятника Степанові Бандері.[3]
8 травня 2015 року на стіні гімназії в Заліщиках, в якій навчався Орест Квач, відкрили й освятили меморіальну дошку.
"Орест завжди був душею компанії, активним, відкритим, закоханим життя людиною. З дитинства цікавився історією і військовою справою, захоплювався бойовими мистецтвами, був кандидатом у майстри спорту з фрі-файту, фанатом ультрас" Динамо ". Йому легко давалося навчання, як в військовому ліцеї, так і на юридичному факультеті університету. Це була чудова людина, і ми не можемо повірити, що його вже немає ", - згадують про Ореста друзі.
Він відсвяткував свої 23 роки і через 4 дні загинув у бою за місто Лутугино на Луганщині. Він пройшов весь майдан, пережив обстріл на Інститутській, визволяв поранених побратимів. Тоді рідні і друзі дякували, що Бог вберіг його життя. А вже за кілька місяців оплакують Героя. Орест Квач пішов воювати в зону АТО добровольцем. 27 липня під час бою загинув.
– Був чудовим хлопцем, я його знав з 16-17 років. Він один із дітей, які першими в нас тренувалися і приїжджали на Січ. Його дівчина – моя вихованка з Києво-Могилянської академії. Насправді ми були дуже близькі. Важко зараз щось сказати, але він був чудовим хлопцем, вчився на відмінно, вільно володів англійською мовою, багато читав, закінчив військовий ліцей імені Богуна, мріяв працювати в Службі безпеки України, – пригадує керівник клубу бойових мистецтв “Характерник” Валерій Чоботар.
В суботу Орест Квач мав виїхати з зони АТО, проте залишився з хлопцями, бо знав, що ті мають йти в бій.
– Він прийняв рішення лишитися з хлопцями. Ми зв’язувалися з хлопцями, вони сказали: “Слухай, так би кожен поступив”. Тобто, він не залишив своїх побратимів. Там загинув цілий взвод. Їх було 8 саперному взводі. Коли нам зателефонували, що взвод загинув, ми були впевнені, що він лишився живий, так жили надією, і надія вмерла остання, – говорить Валерій Чоботар.
Орест Квач любив свої рідні Заліщики, любив Україну, він був дуже активним і мав багато планів. Такі хлопці не повинні гинути, вони мають розбудовувати державу, каже Валерій Чоботар.
– Я не знаю, скільки нам Бог відвів, як ми будемо жити і працювати, але все життя він буде перед нами. Один з його друзів виклав фотокартку і на задньому плані стояв Орест автоматом і прикривав йому тил. Він написав, що він завжди прикривав мою спину. Його завжди було багато, він мав багато друзів, він був чудовим.
Надія Михайлівна, вчитель Заліщицької гімназії, пригадує:
– Завжди Орест був в компанії, з ним було цікаво. Він цікавився різними науками, різними сферами життя. Це людина, яка вміла підтримати в будь-яку хвилину і будь-кого, тому до нього тягнулися як молодші учні гімназії, так і старші.
Щоразу, коли на Тернопільщину привозять тіло чергового Героя України, який віддав життя за кожного з нас, виникає запитання скільки це триватиме? Скільки ще людей уже так і не побачать своїх батьків, чоловіків, синів, братів?
– Я вчора глянув на ту білу труну Ореста, яка вкрита прапорами, колір землі – чорний, колір пшеничного лану – жовтий, синє небо. І Господь Бог робить чудо, коли Він кольори чорний, синій, жовтий обливає червоною кров’ю, тоді появляється колір білий, колір – правди, щирості, любові, ніжності.
З Орестом прощалися усі Заліщики, вся Тернопільщина, приїхало чимало друзів з Києва та інших регіонів.
– Сумують всі Заліщики, сумує вся Україна, наша гімназійна родина, але ми горді за те, що такі люди є і, напевно, Україна все таки буде, якщо молоді свідомі люди зрозуміють, що якщо не вони – то хто? Орест якраз є гідним прикладом того, яким має бути молодий українець, – каже Надія Михайлівна.
Девіз Ореста звучав так: «Україна або смерть», і він знав, що рабам цього не зрозуміти. Його улюбленим віршем авторства Вільяма Хенлі був «Нескорений», ось два останні рядки з нього:«Я володар своєї долі,Я капітан душі своєї». Він хотів, щоб в Україні було гідне життя, за що і загинув!
Тіло Героя України Ореста Квача виносили під вже скорботну пісню Пливе Кача, маленькі дівчатка випустили у небо білосніжних голубів, аби в Україні таки настав мир. Під вигуки Слава Україні Героям слава, Герої не вмирають тіло Ореста несли до церкви.
– Він зробив все, що міг, набагато більше, ніж кожен з нас тут разом взяті. Його смерть закликає нас до дій. Не обов’язково брати зброю, в кожного є своя зброя, в когось праця, в когось слово, в когось старання. Робімо на своєму місці все, щоб Україна процвітала, бо за це вмирають наші хлопці і, на жаль, не останні, бо йде війна. Хай Бог благословить, щоб за смертями тих героїв ми щодень ставали кращими…
Вічна Пам’ять і Шана Герою!
