РАДЯНСЬКЕ МИНУЛЕ. (НЕ)ЩАСЛИВІ ДИТЯЧІ ТА ЮНАЦЬКІ РОКИ)))

Спогади про босоноге дитинство. Які вони чудові, зворушливі, милі! Скільки у них сердечності, тепла і оптимізму... Навіть у часи "розвинутого комунізму". 70-80-і роки ХХ ст. Якими вони були для дітей? Чи були вони щасливі від життя у тоталітарній системі? Про це і про інше перегляньте у відео, яке так і називається "(НЕ)ЩАСЛИВІ ДИТЯЧІ ТА ЮНАЦЬКІ РОКИ". Воно підготовлено у рамках проєкту, організованого спільно  німецькою організацією DVV та Всеукраїнською асоціацією викладачів історії та суспільних дисциплін "Нова Доба", "Радянське минуле. (Пере)осмислення історії". Команда у складі учнів 5(9)А класу Безушко Віталіни, Запорожан Віталіни, Торської Юлії, Костинюка Андрія опитувала вчителів Заліщицької гімназії Наталію Гуцуляк, Ольгу Костинюк, Василя Дяківа, Наталію пацарину про їх дитячі та юнацькі роки. Дивіться. Насолоджуйтеся чи аналізуйте. Продовження буде... Приємного перегляду.

 

І ЗНОВУ ПРО МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ БЕЗПЕЧНОГО ІНТЕРНЕТУ...

Пропоную переглянути відео про участь учнів 1(5)Б, 2(6)А, 2(6)Б класів у Міжнародному дні безпечного Інтернету. приємного перегляду.

ПСИХОЛОГІЧНІ РОЗДУМИ ПРО ПСИХОЛОГІЧНИЙ ПОРТРЕТ УКРАЇНСЬКОГО ПЕДАГОГА

Проєкт "ПРОШКОЛУ" опитав 550 українських педагогів на предмет їх психологічного стану: Результат: "Як виявилося, 53% педагогів працюють з відчуттям постійної втоми, а 39% взагалі на межі виснаження. Ми запитали освітян, чи бувають у них випадки панічних атак — і на жаль, 17% підтвердили, що таке з ними траплялося. Проте не все так печально, адже 19% вчителів відмітили, що відчувають ентузіазм та натхнення, у той час, як лише 6% — апатію".

Ніхто з науковців - педагогічних та психологічних наук - не говорить голосно про причини, які спричиняють до такого стану речей. Спробую на рівні дилетанта, який має 30 років стажу і бачить динаміку освітнього процесу і може зсередини описати ті стани, які відбуваються...

Розглянемо позицію "школа як територія насильства над дитиною", і це при тому, що всі дорослі: і педагоги, і державні чиновники, й адміністрації, і батьки в один голос говорять, що "школа - для дитини"! 

Значна частина школярів/школярок НЕ ХОЧЕ ХОДИТИ ДО ШКОЛИ. Та одна з важливим причин виснаження педагога - заставляння (спонукання, мотивування) дитини до освітнього процесу. Адже, коли дитина не хоче, то, як би вчитель не працював - результат буде "0". Педагог або повинен докладати зусиль для того, щоб дитина ЩОСЬ РОЗУМІЛА З ПРЕДМЕТА, або втримати дисципліну дитини. І в першому, і в другому  випадках педагог у класі, де 30 учнів, докладає надзусилля. Не завжди це ефективно. Як недивно, найважливіший аргумент педагога, який заходить у клас - наганяти страх. Тоді всі тихо сидять... Може... 

Друга причина, якщо дитина НЕ ХОЧЕ ВІДВІДУВАТИ ШКОЛУ, то які шляхи вирішення цієї проблеми. 

Можна дати вибір. "Не хочеш відвідувати один урок (предмет) - можеш вибрати та відвідувати інший урок (предмет)". Але навчальні плани такий варіант не передбачають. І ось невмотивована дитина сидить. Їй не цікаво... Вона не хоче бути на цьому уроці. А мусить. Що їй робити з нудьги - як варіант, порушувати дисципліну...

Можна навчати в інший спосіб. Або домашнє навчання, або екстернат, або індивідуальне навчання... Але для цього варто педагогізувати батьків, щоб вони розуміли можливості розвитку власної дитини. 

Як людина може висидіти 7-8 уроків. А саме стільки є у старших класах в звичайних закладах освіти. Якщо на одному уроці - другому-третьому - дитина психологічно готова сприймати навчальний матеріал, то на сьомому-восьмому - це, в принципі, не можливо. А це також черговий стресор для вчителя...

Тому на сьогодні педагог стає або наглядачем, або аніматором-вихователем. Але перший контролює поведінку у місцях позбалення волі, другий - поведінку дітей у дитячих дошкільних закладах освіти. Педагог повинен учити. Це основний обов'язок педагога, визначений державою, але реальність спотворює його призначення. 

По-третє, суспільство та батьки не довіряють педагогу. Якщо педагог говорить про низьку мотивацію дитини, про неможливість засвоїти навчальний матеріал, то батьки НЕ МОЖУТЬ В ЦЕ ПОВІРИТИ. Як це так - не може цього бути. А в цивілізованому підході - оцінка вчителя - важлива. До неї прислухаються батьки, шукають шляхи вирішення викликів. А недовіра педагогу - тягар, який теж є стресор.

По-четверте, педагоги не мають важелів впливу, окрім слів, щодо дітей, які порушують дисципліну і за ознаками мають різний рівень соціальної чи психічної дезадаптації.  Не реагують на зауваження, проявляють ознаки істерії, не володіють собою, не можуть контролювати своїх емоцій, не здатні вирішити найпростіші комунікативні дії. І педагог виснажується тим, що, маючи обов'язок - вчити, повинен виконувати інші, не притаманні професії обов'язки.  

 І зауважте, мова не йде про заробітну плату, не про якісь пільги, матеріальні винагороди. Мова йде про рівень комунікації між учнями та педагогами, про рівень відповідальності та свободу вибору учня. Система, на жаль, не може (не хоче, не вміє, не вдається) перебудуватися відповіднно до потреб учня. 

Коли під час зустрічі з педагогами Азербайджану у 2014 році, почув, що у них в школах навчальний процес відбувається таким чином: вчителі у класі просто виконують роль вихователя, щоб забезпечити дітям безпеку життєдіяльності, а після уроків брали по 1-2 дитини і проводили індивідуальні заняття (читай: "репетиторство"), це не вкладалося у голову. Минуло 5 років. Процес, який став уже традицією там, прийшов до нас. І поки є педагоги, які пройшли, як не дивно, радянську школу, поки такого масово не відбувається. Але молоде покоління швидше усвідомлює консерватизм освітньої системи, а тому бачить безперспективний такий шлях навчання. Це теж одна з причин значної плинності молодих кадрів. Це своєрідний протест проти системи, яка не хоче змінюватися. Тому знову вкотре звертаюся до наукової спільноти: "Невже вам, мужі науки, не цікаво, чому так відбувається?"

 

МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ БЕЗПЕЧНОГО ІНТЕРНЕТУ

Досліджуючи правила безпеки в Інтернеті учні 1(5)-Б та 2(6)-А класів на уроках основ здоров'я, з'ясовували, яку цифрову ідентичність вони формують і які небезпеки їх при цьому підстерігають.
І виявили не тільки загрози, але й вчилися їх долати. Без дорослих це не завжди можна зробити...
А ще знайомилися з різними соціальними платформами та тим, як не створювати фальшивий образ про себе в Інтернеті. Це дуже важливо для кожного з нас, не виняток - діти.

ИНША РЕАЛЬНІСТЬ... РОЗДУМИ СТАРОГО ГУЦУЛА

Старий гуцул сидів на плаї і замріяно, піднявши догори очі, дивився на небо. Воно було голубе, по ньому пливли білі хмарки, які нагадували гуцулу обриси тварин... Сидів старий гуцул у глибокій задумі. А думати мав про що.
Отож, як не дивно, МОН України проголосило демоніполізацію шляхів і способів, форм підвищення кваліфікації педагогів. "Ура!" - голосно прокричав старий гуцул на весь плай. Адже тепер дивитися на небо, а саме воно уособлювало для нього оту царину освіти, можна під різним кутом зору. І тоді хтось там побачить тваринок, хтось - помешкання, хтось - природу, хтось - ... І це йому видавалося добрим.
Але наївний гуцул таки помилявся. Адже в Україні є декілька реальностей, і всі вони існують паралельно і не перетинаються.
Перша - "космічна". До її складу входять приватні заклади освіти, які мають усе відповідно до умов та тенденцій просування сучасних освітніх трендів: і типові - третього тисячоліття - проєкти приміщень, які дозволяють проводити тренінги та інші сучасні методи та прийоми, у класі з учнями, і наповнюваність класів, коли у класі 15-20 учнів, а не 30 - то це інша справа і для самого учня, і для вчителя, і заробітні плати, і мотивація учнів, адже їм доводиться НАВІТЬ СКЛАДАТИ ВСТУПНІ ІСПИТИ, і ....
Тут старий гуцул зупинився, перевів свій погляд з неба на найближчий кущ і з пересердя витягнув люльку. "А най його! - Почіхав нею свою потилицю. - І везе людям".
Друга  - "реальна реальність". Про неї старий гуцул чув від туристів, які часто зупинялися у його колибі. Під час екскурсій у загін, де були вівці, педагоги йому розповідали про те, як добре, коли у школі є власна бухгалтерія. Пояснюючи, що не потрібно ні з ким, окрім директора, погоджувати фінансові витрати. А ще заклад освіти, маючи особові рахунки, дає змогу батькам законно реалізувати своє право на надання школою додаткових освітніх послуг, а місцева влада навіть доплачує за те, що педагоги працюють понад нормову кількість годин з учнями. І знову про вступні випробовування, і знову про мотивацію учнів та педагогів, і знову про безпроблемність щодо реалізації свого права обирати форми і шляхи підвищення кваліфікації...
От класно. Тут гуцул перервав свої роздуми і закурив. Затягнувшись, закрив очі від такого блаженства. Адже справді в освіті настають таки благодатні часи. Все є, і все добре... Принаймні такі заклади освіти таки існують.
Аж раптом на його ніс сіла велика зелена муха. Відкривши очі, гуцул зустрівся з очима мухи. А вони були сумні та нахабні водночас.
І тут у його душу прокрався страх і жах. Він раптом згадав про школу, яка стояла неподалік. І, знаючи про її життя не з оповідок ( його внук у ній навчався), почав подумки перелічувати можливості (неможливості) отого дорогого найближчого закладу освіти. Тут і відсутність внутрішніх виходків, і малі приміщення, у яких мало учнів, і вчителів, які часто залишали два-три класи з одним вчителем, що попоратися по господарству, і відсутність нової комп'ютерної техніки, і непевний Інтернет.
А оце недавно вчитель йому розповів під великим секретом про те, що у школу прийшла "бомага", у якій сказано, що всі вони будуть "брати активну участь у демополізації форм і шляхів підвищення кваліфікації".
А друга "бомага" спонукає "підвищувати кваліфікацію тільки в обласному інституті післядипломної педагогічної освіти", бо "то є найкращий спосіб". 
Дехто з мудрих вчителів, які читають "папери МОН", спробували домовитися з директором про проходження курсів не в інституті удосконалення, а хоч би в онлайн. Але директор стинув плечима, "ніц не можу вдіяти. Бухгалтерії немає, заклад освіти не є розпорядником коштів, а отже, не можу підписувати напряму договори з іншими суб'єктами підвищення кваліфікації. Хіба що платіть свої гроші або шукайте безкоштовні".
От і третя реальність - ірреальна. Її в Україні, видається, найбільше...  Ось так і живуть своїм життям "космічна", "реальна реальність" та "реальність ірреальна".
Гуцул таки докурив люльку і знову підняв очі до неба. А там тепер видавалися хмарки то різними тваринками, то літаками, ракетами, пароплавами, то річкою, лісом...
- І всім добре, - подумав старий гуцул.
- А чи всім добре, - почувся з небес гучний голос.