Проєкт "ПРОШКОЛУ" опитав 550 українських педагогів на предмет їх психологічного стану: Результат: "Як виявилося, 53% педагогів працюють з відчуттям постійної втоми, а 39% взагалі на межі виснаження. Ми запитали освітян, чи бувають у них випадки панічних атак — і на жаль, 17% підтвердили, що таке з ними траплялося. Проте не все так печально, адже 19% вчителів відмітили, що відчувають ентузіазм та натхнення, у той час, як лише 6% — апатію".
Ніхто з науковців - педагогічних та психологічних наук - не говорить голосно про причини, які спричиняють до такого стану речей. Спробую на рівні дилетанта, який має 30 років стажу і бачить динаміку освітнього процесу і може зсередини описати ті стани, які відбуваються...
Розглянемо позицію "школа як територія насильства над дитиною", і це при тому, що всі дорослі: і педагоги, і державні чиновники, й адміністрації, і батьки в один голос говорять, що "школа - для дитини"!
Значна частина школярів/школярок НЕ ХОЧЕ ХОДИТИ ДО ШКОЛИ. Та одна з важливим причин виснаження педагога - заставляння (спонукання, мотивування) дитини до освітнього процесу. Адже, коли дитина не хоче, то, як би вчитель не працював - результат буде "0". Педагог або повинен докладати зусиль для того, щоб дитина ЩОСЬ РОЗУМІЛА З ПРЕДМЕТА, або втримати дисципліну дитини. І в першому, і в другому випадках педагог у класі, де 30 учнів, докладає надзусилля. Не завжди це ефективно. Як недивно, найважливіший аргумент педагога, який заходить у клас - наганяти страх. Тоді всі тихо сидять... Може...
Друга причина, якщо дитина НЕ ХОЧЕ ВІДВІДУВАТИ ШКОЛУ, то які шляхи вирішення цієї проблеми.
Можна дати вибір. "Не хочеш відвідувати один урок (предмет) - можеш вибрати та відвідувати інший урок (предмет)". Але навчальні плани такий варіант не передбачають. І ось невмотивована дитина сидить. Їй не цікаво... Вона не хоче бути на цьому уроці. А мусить. Що їй робити з нудьги - як варіант, порушувати дисципліну...
Можна навчати в інший спосіб. Або домашнє навчання, або екстернат, або індивідуальне навчання... Але для цього варто педагогізувати батьків, щоб вони розуміли можливості розвитку власної дитини.
Як людина може висидіти 7-8 уроків. А саме стільки є у старших класах в звичайних закладах освіти. Якщо на одному уроці - другому-третьому - дитина психологічно готова сприймати навчальний матеріал, то на сьомому-восьмому - це, в принципі, не можливо. А це також черговий стресор для вчителя...
Тому на сьогодні педагог стає або наглядачем, або аніматором-вихователем. Але перший контролює поведінку у місцях позбалення волі, другий - поведінку дітей у дитячих дошкільних закладах освіти. Педагог повинен учити. Це основний обов'язок педагога, визначений державою, але реальність спотворює його призначення.
По-третє, суспільство та батьки не довіряють педагогу. Якщо педагог говорить про низьку мотивацію дитини, про неможливість засвоїти навчальний матеріал, то батьки НЕ МОЖУТЬ В ЦЕ ПОВІРИТИ. Як це так - не може цього бути. А в цивілізованому підході - оцінка вчителя - важлива. До неї прислухаються батьки, шукають шляхи вирішення викликів. А недовіра педагогу - тягар, який теж є стресор.
По-четверте, педагоги не мають важелів впливу, окрім слів, щодо дітей, які порушують дисципліну і за ознаками мають різний рівень соціальної чи психічної дезадаптації. Не реагують на зауваження, проявляють ознаки істерії, не володіють собою, не можуть контролювати своїх емоцій, не здатні вирішити найпростіші комунікативні дії. І педагог виснажується тим, що, маючи обов'язок - вчити, повинен виконувати інші, не притаманні професії обов'язки.
І зауважте, мова не йде про заробітну плату, не про якісь пільги, матеріальні винагороди. Мова йде про рівень комунікації між учнями та педагогами, про рівень відповідальності та свободу вибору учня. Система, на жаль, не може (не хоче, не вміє, не вдається) перебудуватися відповіднно до потреб учня.
Коли під час зустрічі з педагогами Азербайджану у 2014 році, почув, що у них в школах навчальний процес відбувається таким чином: вчителі у класі просто виконують роль вихователя, щоб забезпечити дітям безпеку життєдіяльності, а після уроків брали по 1-2 дитини і проводили індивідуальні заняття (читай: "репетиторство"), це не вкладалося у голову. Минуло 5 років. Процес, який став уже традицією там, прийшов до нас. І поки є педагоги, які пройшли, як не дивно, радянську школу, поки такого масово не відбувається. Але молоде покоління швидше усвідомлює консерватизм освітньої системи, а тому бачить безперспективний такий шлях навчання. Це теж одна з причин значної плинності молодих кадрів. Це своєрідний протест проти системи, яка не хоче змінюватися. Тому знову вкотре звертаюся до наукової спільноти: "Невже вам, мужі науки, не цікаво, чому так відбувається?"
Немає коментарів:
Дописати коментар