НАША ПРОБЛЕМА - БЕЗПЕКА У НАШИХ РУКАХ / РУКАХ КОЖНОГО З НАС

 Питання безпеки людини першочергове, адже саме людина – найвища соціальна цінність, – переконаний Василь Дяків, переможець Global Teacher Prize Ukraine 2020. У своєму блозі педагог розмірковує над гарантіями безпеки для учасників освітнього процесу як у великих містах, які постійно «під прицілом ворога», так і в маленьких селищах, в які окупанти навряд чи запускатимуть ракети. А ще пропонує нестандартне рішення, яке допоможе не перекладати відповідальність за життя дитини виключно на вчителів і керівників закладу освіти, якщо школу все-таки спіткає «приліт».

 3 безпекові ситуації у школах з 1 вересня: а у вас відповідь є?

У підготовці до нового 2022-2023 навчального року багато розмов про облаштування тимчасових укриттів чи бомбосховищ у закладах освіти. Суспільство підіграє державі, акцентуючи увагу саме на цьому елементі безпеки шкіл і дитячих садочків.

Звичайно, ми отримаємо стандартну відписку МОН про те, що організація освітнього процесу залежатиме від безпекової ситуації в регіоні та напряму стосуватиметься «автономії закладу освіти».

Але проблема у тому, що йдеться не про одиничний випадок, а про загальну стійку тенденцію. Тому міністерство, беззаперечно, зобов’язане надати якомога конкретніші роз’яснення, а не щось на кшталт «дитина повинна знаходитися в безпеці». На жаль, українська бюрократія за 30 років так і не навчилася писати конкретні вимоги.

Нижче я запропоную на розсуд читача ситуації, що стосуються виключно «помаранчевої» (території з помірною кількістю ракетних ударів) та «зеленої» (низькою вірогідністю ракетних ударів) зон. У даному контексті ми не будемо розглядати «червону» зону – там, де ведуться активні бойові дії та прифронтову зону й «чорну» зону – ТОТ.

Дитина йде від дому до школи. Повітряна тривога.

• Як діяти дитині?

• Хто у цей проміжок часу – дорога від дому до школи, відповідає за життя і здоров’я неповнолітньої дитини?

• У випадку трагедії у такій ситуації, хто буде нести відповідальність? Батьки, які дозволили дитині йти до школи? Чи заклад освіти?

Дитина прийшла у заклад освіти за 30 хвилин – 1 годину до початку занять. Повітряна тривога.

• Хто відповідатиме за цю дитину у цей період?

• Як діяти дитині у цьому випадку?

• Хто буде нести відповідальність у випадку трагедії?

Перерва. Дитина вийшла за межі території закладу освіти. Повітряна тривога.

• Що робити педагогові, який має відповідати за цю конкретну дитину?

• Хто буде нести відповідальність у випадку трагедії з цією дитиною?

Тепер правовий аспект. У тому випадку, якщо батьки, які втратили дитину (гіпотетична ситуація), що навчалася офлайн у закладі освіти, подадуть у суд на державу (читайте: «заклад освіти, директора, педагога»), як держава може захистити вчителя?

Розмірковую над способом вирішення даних питань. І на думку спадає електронний браслет для неповнолітніх, який запрограмований на один із смартфонів батьків: щойно дитина залишає територію закладу освіти, гаджет повідомляє їм про це.

І тоді не педагог, який має у цей момент 30 дітей і веде їх у бомбосховище, а саме батьки повинні нести відповідальність за сина чи доньку. До слова, педагог, який на перерві буде супроводжувати дітей у сховище – не обов’язково класний керівник. Тому він в принципі не буде знати, яка кількість дітей у класі та хто відсутній. Це людський фактор, який точно даватиме збій і знову демонструватиме «безвідповідальність конкретної дитини», яка не дотримується правил воєнного стану.

І ще один важливий момент. Наскільки торгівельні заклади дотримуються правил свого закриття під час повітряної тривоги та як на це реагує поліція? Адже, коли неповнолітня дитина прийшла у магазин під час перерви і лунає повітряна тривога – які дії магазину, дитини? Кожен моделює рішення самостійно. Хоча вже повинна бути загальний алгоритм дій у цьому випадку.

 Безпека освітнього процесу в маленьких містах, селах і смт

А тепер уявімо, що очний освітній процес починається наживо в маленьких містечкових, селищних, сільських закладах освіти, які перебувають у відносній безпеці. Але і на ці території поширюються повітряні тривоги. Перше банальне питання: чи почують учасники сигнал? Це взагалі чия сфера відповідальності – влади чи громади?

Друге питання: якими мають бути подальші дії учасників освітнього процесу, у яких за документами є «укриття», а реально – «воно не дуже є». Тепер варіанти:

Перший варіант

Якщо дотримуватися правил, то всі повинні перейти туди, що називається укриттям, і перебувати там до завершення повітряної тривоги.

Другий варіант

Педагоги і далі проводять уроки, бо «до нас не прилетить», або «у нас таке «укриття», що не порятує».

Третій варіант

Педагоги скажуть дітям йти додому, бо не знати, коли закінчиться повітряна тривога.

Який же варіант обере конкретний заклад освіти у малих містечках, селищах, селах у випадку повітряної тривоги? Можуть бути і певні непорозуміння, бо бачення людей розбігатимуться.

Про логіку батьків, які виступають тільки за очне навчання

І тепер про частину батьків, які наполегливо, мов би мантру, говорять, що «немає з ким залишити дитину», бо всі на роботі, а «дитині треба спілкуватися, бо тільки у школі формують навички комунікації». Може, перший аргумент, і має сенс. Але який відсоток таких сімей? Ніхто не знає, і ніхто не хоче знати. Хоча логіка війни з її ослаблою економікою, вимушеними переселенцями, покинутими домівками та безробіттям може давати зворотнє розуміння.

На мою думку, МОН варто було б запропонувати батькам варіанти, алгоритми й механізми, які є:

• зрозумілими;

• нескладними;

• визначають відповідальність сторін;

Поки що конкретики у відповідях на ці запитання мало.

Та й складається суб’єктивне враження, що для частини батьків їхня власна дитина – мовби «непід’ємний тягар», з яким батьки не знають, як дати раду. Тобто, батькам важко нести відповідальність за власних дітей. І вони докладають усі зусилля, щоб «тягар» впав на плечі інших. Адже просто не знають, що робити з дітьми вдома. І ніхто їм зрозуміло не підкаже. Але щойно в закладах освіти, куди вони «здадуть» дитину, стануться прильоти і жертви – згайдайте ці слова: звинуватять у першу чергу тих, кому передали «найдорожче» – власну дитину.

ЩО ДАЛІ?

 ерефія і далі не вгамовується. Жорстокість та цинізм проти українців та України не має меж. Обстріли торгівельного центра у Кременчузі, ракетні обстріли Часів Яр гуртожитків та центру Вінниці, постійні обстріли Харкова, Миколаєва, Одеси, Дніпра, Запоріжжя і менших міст - все це засвідчує про плани пнх* щодо України. Знищення, залякування українців, витіснення їх за межі України, тиск на суспільство задля отримання пнх* політичних дивідентів у вигляді  прийняття капітуляції української влади перед ерефією. Демонстрація безпорадности та люті зі сторони пнх* проти всього українського. Такі обстріли будуть продовжуватися, ракет та бомб у росії є багато в арсеналах - ще з часів срср. Їх об'єктами  і далі будуть цивільні будівлі... будуть жертви серед мирного населення. 

А пнх* і далі прагне затягувати Україну у війну на виснаження. І разом з тим він шукає важелі впливу на світ через світові глобальна та локальні кризи. Тут ми бачимо і продовольчу кризу, яка починає обертів у країнах Африки та Азії, і підтримка росії Іраном, який готовий продемонструвати свої атомні м'язи перед своїми близькосхідними сусідами арабського світу. Це була відповідь на перемовини та домовлености Президента США Дж.Байдена з королем Саудівської Аравії Салманом щодо обсягів видобутку та ціни на нафту.

Це і енергетичний шантаж пнх* західноєвропейських країн, який напередодні нового опалювального сезону та економічної кризи, яка насувається, виглядає дуже непростим для одних і дуже перспективним для інших. І прецедент щодо послаблення санкцій стосовно постачання Канадою електротурбіни для, так званого, ремонту газогону "Північний потік - 1", яка виявилася була "запасною" - це теж інформація не з "позитиву". Як і те, що такий прецедент може стати аргументом для подальшого тиску. 

Шантаж рф на енергоносії  для західноєвропейських країн спричинив їх у спішному порядку шукати альтернатив забезпечення ними своїх економіки. Але, поки що, це відбувається не настільки динамічно, що зможе повністю замінити енергоносії ерефії...  

І те, що "чомусь" країни антипнх* коаліції зменшили постачання Україні важкого озброєння у червні.

І політичні кризи у Великої Британії. Там, демократія міцна, і тому зміна конкретного обличчя не вплине на зовнішню політику щодо України. І в Італії, яка вже заявила про певні зміни щодо термінів постачання зброї Україні. Це пов'язують з майбутньою відставкою прем'єра Маріо Драгі і загрозою позачергових парламентських виборів. І відставка віце-прем'єра Польщі - одного з лідерів партії "Право і Справедливість" - Ярослава Качинського, що не змінить ставлення політикуму до України, але також є певним послабленням позицій.

І відсутність достатньо сильної коаліції у парламенті Франції, яка б підтримувала Президента Емманюеля Макрона. Ці всі процеси є природними для демократії. Але, до того моменту, коли у них не втручається рф. Тоді демократія часто стає ширмою більш витончених спеціальних операцій по дестабілізації економічної, політичної, соцілаьної ситуації...

І сьомий пакет санкцій носить на думку еспертів - зокрема Віталія Портникова - декларативний характер. Тому будь-які події, що засвідчують перехід війни на виснаження - це фактично невідомість ні щодо тривалости, ні щодо ефективности. Це стосується обох сторін. Ще раз наголошую, що всі сценарії "завершення війни", які пропонує українська влада через очільника оборонного відомства, НА ЖАЛЬ, НЕ ЗАЛЕЖАТЬ ВІД УКРАЇНИ: ні постачання зброї, ні перемелювання ерефівського війська - тут якраз все гаразд, це вміло роблять Збройні Сили України. Але цей пункт пов'язаний з першим,  ні зміна влади та "парад суверенітетів республік в ерефії".

Тому очікуємо тривалої війни, яка принесе кризу-колапс. Ніхто не знає потенційної міці ерефії - наскільки її вистачить для ведення війни, ніхто не знає міці нашої економіки - наскільки її потенціалу вистачить для протистояння рф. Про це влада не говорить і цю тему старається не піднімати в інформаційному просторі. Але саме зараз, крім зброї та військових, наперед виступають саме економіки... 

Віримо та молимося у Божу ласку та опіку. 

ЯРОСЛАВ ГРИЦАК. ПРО ІСТОРІЮ І МЕТАСЕНСИ

 

НОВИНИ...

 Усе, що зараз влада прагне подати в інформаційному просторі щодо перспектив війни, на жаль, не залежить від самої України. Виступ міністра оборони Олексія Резнікова з прогнозами стосовно подальшого розвитку подій є політичним, а не професійним. Тому, що зброя повинна постачатися Заходом. І саме від держав-союзників залежить і швидкість постачання, і кількість постачання, тому Україна щодо цього питання є прохачем і спостерігачем та очікувачем. А кількість поставленої зброї зменшилася у червні. Друге, це "перемелимо російську армію", але для цього необхідно мати зброю (дивись пункт 1), а по-друге, бути впевненим, що ресурси військ рф, насамперед, у живій силі вичерпаються і не буде поповнення. У що теж українська влада не втручатиметься. Це прерогатива хуйла. Як зрештою і третє питання, щодо об'єктів федерації. Отож, українська влада показує, що нічого від неї напряму не залежить. Така реальність і на це влада впливає, але, яка результативність цього впливу, покаже тільки час. 

Не суголосся міністра та голова ОВА Луганської области щодо того, чи є оперативна павза рашистських військ - про яку заявляє міністр, чи немає, про яку не говорить голова ОВА засвідчує те, що центральна влада малює бажану картинку, а на місцях відбувається дещо відмінне від тієї картинки.

Контекст цього має продовження. Міністр оборони повідомив, що Верховний Головнокомандувач України дав наказ звільнити південь України. Аналізуємо дану ситуацію. Вона має внутрішнього споживача. Це громадяни України, які мають певний смуток і психологічний дискомфорт після відведення частин Збройних Сил України з Лисичаснська та Сєверодонецька. І окупації рашистами майже всієї Луганської области. Це інформація оптимізму - будемо звілььняти території нашої Батьківщини. І рішучости гаранта.

Потім теза - "розробляє Генеральний штаб ЗСУ план".  Тобто звільнення відбудеться не завтра чи післязавтра, а після розробки плану. А реалізація його буде можлива за умови мінімум трикратної переваги над ворогом. І насамперед, артилерією. 

Тут вступає зовнішній чинник інформації. Для союзників, який можна пояснити "дайте швидше зброю. Ми будемо визволяти свої території". І для хуйла: "ми будемо наступати на півдні, тому не забирай звідти війська", що полегшить виконання тактичних завдань Збройних Сил УКраїни у межах Донецької, Луганської, Харківської областей.  

Тому від віддання наказу і його реалізації (чи не реалізації у випадку не надання союзниками достатньої кількости зброї) пройде трохи часу. Скільки? Я диванний експерт, але в межах 2-3 місяців. Інформація для підтримання бойового духу нації та консолідації. Це користь. Як буде реалізована ця ідея? Час покаже. 

ПОШУКИ ВІДПОВІДЕЙ

 Диванний експерт завжди диванний і не тому, що сидить на дивані, а тому, що не володіє повнотою інформації про все, що відбувається. Це пересічному громадянину не завжди потрібно, бо військові таємниці, то завжди приємна неприємність для рашистів. Тож нехай і вони будуть і невідомости. 

Що ж цікавого з позиції стороннього спостерігача, який не може ні на що вплинути у глобальному вимірі, привертає увагу. 

хуйло заявив на зустрічі з керівниками фракцій псевдодуми, що «Сьогодні ми чуємо, що нас хочуть перемогти на полі бою. Що тут скажеш, нехай спробують. Ми вже багато разів чули, що Захід (читай "я") хоче (читай "хочу") воювати з нами до останнього українця. Це трагедія для українського народу, але, схоже, все до цього і йде. Але всі повинні знати, що ми чогось серйозно поки що не починали». 

Типовий приклад перекладання з хворої голови на здорову. І явний, уже вкотре сигнал, про те, що він готовий йти до повного винищення українців. Сигнал, уже вкотре, про дії, які підпадають під ознаку геноциду. Тому воювати, відстоювати, перемагати нам, українському народу, - це першочергове завдання проти варварів ХХІ століття. Інакше - хуйло нас просто винищить повністю. 

Друге. Інформаційний вкид щодо початку "перемолу" у війні (цитата) Михайла Подоляка: "російські окупаційні війська зазнають значних втрат у техніці та живій силі, не можуть налагодити логістику, тому потребують оперативної паузи, щоб провести передислокацію та доукомплектацію". 

Питання просте, якщо українське військо дає рашистам в силу певних обставин  (читай "відсутности необхідного озброєння") "оперативну павзу", то це означає, що рашистська сволота підготовиться - відновить боєздатність і буде далі знищувати українських захисників. Звичайно, не все говориться і суспільство буде сподіватися на те, що те відновлення боєздатности також закінчиться великими фейєрверками та кинутими в непотрібному місці недопалками)))

Три сценарії війни від від міністра оборони Олексія Рєзнікова звучать фантастично і фактично є унісоном з бажанням В. Зеленського завершити активні бойові дії до кінця цього, 2022 року. Це черговий "інформаційний міф" задля заспокоєння суспільства, який має мало воєнного підгрунтя, а більше політичного. Особливо стосується третього варіанту: "параду суверенітетів" у ерефії. Він може відбутися. Але термін - не визначений. Добре хоч (цитата) "точно за нашого життя побачимо". Щодо другого і першого сценарію, то тут питання залишаються. 

У першому випадку - це коли (з якою швидкістю) і в якій кількости постачатиметься зброя, як буде відбуватися підготовка військових підрозділів ЗСУ. І чи ці критерії будуть співвимірні зі швидкістю відновлення боєздатности терористичних підрозділів, так званої, ерефії. І наскільки буде сильний контрбатарейний супротив? Це питання знову ж зависає у повітрі і українські Збройні Сили є заручниками обставин. 

У другому випадку - це війна ресурсів. Хто кого і за скільки - питання відкриті з тієї простої причини, що ніхто не знає з політиків українських і світових, наскільки витримає санкції економіка ерефії. "Гарматним м'ясом"  ерефія забезпечена набагато більше, аніж Україна особовим складом ЗСУ. Хоч більше треба думати про українську економіку та її можливости і прораховувати реальний час до колапсу, який неминуче наближається і в Україні, і в терористичній організація ерефія. 

Ми повинні бути готовими - суспільство і влада насамперед до затяжної кривавої війни, яка буде мати декілька фаз. Готуватися до "заморожування конфлікту" у контексті того, що сили ерефії не віддадуть окупованих ними територій, а наші ресурси обмежені для їх звільнення. І тут важливим в інформаційному є баланс між бажаннями української влади, а вони будуть впиратися у бажання хуйла, і можливостями їх реалізації. Не подавайте бажане за дійсне, не намагайтесь заколисати націю, яка за вас голосувала словами оптимізму та "світлого майбутнього". Хто жив у срср, той пам'ятає, що "світле майбутнє, - шлях у колапс. Війна не завершиться до кінця каденції теперішнього Президента України. І питання, коли ми переможемо буде перенесене на невизначений термін. Так, ми безперечно переможемо, так, ми будемо оборонятися, захищати свою державу від геноциду хуйла. 

Щодо відставки Бориса Джонсона, то вона чергове свідчення дій демократичних принципів. Але від особистостей політика підтримки України у війні зі сторони Великої Британії не зміниться, адже це політика, а не бажання конкретної людини, яка має владу. На відміну від хуйла. 

Звичайно Україні шкода такого колоритного союзника, але закони демократії насамперед. 

І початок кінця... Міністри закордонних справ G-20 розійшлися без спільного комюніке та спільної світлини. Що це засвідчує? Насамперед, те, що "нове політичне мислення", яке запроваджувалося після "холодної війни" кінця 1980-х і було спрямоване, у тому числі, на об'єднання зусиль на подолання глобальних викликів планети, дало тріщину. 

Ця зустріч підкреслила національних егоїзм частини країн і водночас вплив глобальних процесів, які зв'язали економіки частини з ерефією у єдиний "гордіїв вузол" разом з політичним питанням, який непросто розрубати навіть таким важковаговикам як G-7.

По-друге, це чергове випробовування демократії на міцність. Адже не прийняття ніяких документів робить безперспективним і зустріч лідерів держав у листопаді 2022 року.

По-третє, Цілі сталого розвитку до 2030 року, проголошені ООН, залишилися декларативними і питання вирішення кризи  продовольства та голоду у частині африканських та азійських держав, хоч не всім державам до впободи, але своя сорочка ближча до тіла.  

Тому світові нобхідно докорінно змінювати принципи побудови міжнародних відносин, Але на що? Які це повинні бути принципи? Ніхто не знає. І консерватизм дипломатії, яка розпочинає свій відлік з Вестфальського миру 1648 року, тільки буде поглиблювати кризу. На що власне і сподівається хуйло. Адже варвари завжди прагнули, щоб цивілізація впала, і вони будуть себе відчувати небожителями і переможцями. 

Хоч такі перемоги для світу зазвичай піррові. Але для цього необхідні нові покоління, щоб пересвідчитися у цьому.  Ропочинаються чергові метафоричні 40 років блукання Мойсея по пустелі. Тепер у системі міжнародних відносин. Але вони відбуваються у стрімкому темпі. А тому спресовані у часі. 

 

ПРАВА Й ОБОВ'ЯЗКИ

Держава впродовж тижня згадує слово "право". 

Перше - це право педагогів використати повну відпустку - 56 днів, друге "право" - це батьківське право обирати форму здобуття освіти. Все багально і просто, адже "право" - це необхідність, яку можна реалізувати, якщо... 

І тут ми потрапляємо у полон "НЕ ОБОВ'ЯЗКІВ ДЕРЖАВИ". Парадокс з першим правом - кошти виділяє держава через субвенцію, а рішення про відпустку приймає або засновник, або директор. Тобто, за те, що у держави немає коштів на відпускні, має нести відповідальність не держава. Ми все розуміємо - війна, наша економіка на межі краху, перед нами колапс. Можливо, він уже починається. Ми впевнені, що переможемо, ми готові допомагати захисникам, наскільки це можливо в таких умовах. Але, шановні менеджери від освіти, кажіть правду не прикривайте власну безвідповідальність фіговим листком відповідальности тих, хто до цього не причетний.  Якщо страшно, запишіть відосик, де все поясніть. І не будете мати питань від педагогів у прямому етері. 

Тепер друге "право". Право батьків щодо вибору форми здобуття освіти. Це право не нове, але про нього вперто і наполегливо управлінці від освіти раніше, до війни, "забували". А тепер згадали. Але згадати - то одне. Треба ще й роз'яснити батьками, як цим правом скористатися, яка послідовність  дій. І тут - "повний бюрократичний штиль". Що робити батькам, якщо вони хочуть цим правом скористатися? Питання відкрите... І - далі тиша. Але право є!

Третє, це безпека! 

Виданий МОН України документ, обумовлює створення комісії (крок 1), але не визначає її повноваження і рівень прийняття рішення. Це дає можливість маніпуляцій щодо прийнятих нею рішень. І саме комісія, а  не директор, повинна нести відповідальність за рішення про надання  дозволу очно навчатися у конкретному закладі освіти. Яким повинне бути рішення комісії: обов'язковим чи рекомендаційним. Якщо перше, то комісія, а не директор, бере відповідальність за безпеку. Якщо друге, то тут справді на розгляд директора, і це вже його сфера відповідальности. 

Друге, "керівник закладу несе персональну відповідальність за організацію безпечних умов для здобувачів освіти, педагогічних працівників під час освітньогоп роцесу в закладі освіти". Але жодним словом даний документ не визначає обов'язків або засновника, або МОН України щодо фінансового та ресурсного забезпечення закладу освіти з облаштування бомбосховищ чи укриттів. Коли директор хоче, але не має фінансової можливости облаштувати укриття та бомбосховище, то чому він повинен нести відповідальність? Це підштовхуватиме директорів особливо маленьких шкіл, за прикладом Південної Кореї у роки війни, про що пише "Освіторія", облаштовувати навчання на цвинтарях, бо туди ракети точно не потраплять, або у парках, або ще десь - подалі від закладу освіти. Але це маленькі заклади освіти, де 10-20-30 дітей, а великі?

Третє, відсутній механізм оплати праці педагогам під час навчання по змінах. Адже фактично їх навантаження збільшується вдвічі та не буде часу для організації та проведення позакласної роботи. 

Четверте, жодним словом не зафіксовано можливости батьків щодо забезпечення для дітей іншої форми здобуття освіти, тобто батьки у даному документі не є учасниками освітнього процесу. На жаль.