Пошук відповідей на здавалося б прості питання, які стосуються управління державою у галузі освіти завжди непрості і часто визначаються досвідом. Ні, так, щоб розуміти процес його функціонування, не потрібно багато часу. А от зміни - то є інша сторона медалі.
Система ніколи не може реформувати саму себе. Будь-яка. Це аксіома. Адже налагоджені зв'язки, які дозволяють системі отримувати не стільки ефективність від управління, скільки консервувати вже наявні можливості, що приносять їй дивіденти.
Систему необхідно спонукати, мотивувати, створювати такі важелі впливу, які б несли потребу виходити із зони комфорту. Хто це може зробити? - запитаєте ви.
Це можна зробити або на законодавчому рівні, коли виконання норм закону дозволяє змінюватись і структурно, і діяльнісно.
Або через вплив суспільства, яке спонукає системно вести з ним діалог і приймати відповідальні консенсусні чи компромісні рішення. Якщо цього не відбувається, то суспільна думка спонукає чи примушує до цього...
Є ще третій шлях політичної відповідальності, коли політичні "зашквари" є підставою для відставки очільника. Хоч у цьому випадку важливу роль відіграють саме суспільні резонанси. І зрештою повага очільника і до системи, і до самого себе. Так звана, гідність, про яку часто говорять. Але ми - суспільство - часто забуваємо, що, не зважаючи на тридцять років незалежности, у нас мають міцні корені радянські традиції. Вони і далі тримаються у діяльности бюрократів різних рівнів.
Отож, демагогія і політичний популізм для очільників, то є найкращий засіб впливу на майбутній електорат. Продекларувати - це дуже класно і просто. "Хочете почути від мене, хорошого, те, що вам має сподобатися?" - "Будь ласка!". Про системність реформування бюрократичної системи не говорить хіба що лінивий. Але віз і далі там. Тобто - у радянському минулому. Система будь-які ініціативи спускає на гальми і, таким чином, їх ініціаторів бере з мор. Хто - кого. І тут оті, що намагаються якимось чином вплинути на стратегічні процеси, стоять перед вибором. Він простий і складний водночас.
Або я буду наполегливо просувати свою ідею - пропозицію, яка в результаті ляже під сукно на столі бюрократа вищого рівня управління. І при цьому всі будуть мило посміхатися, говорити про те, яка ініціатива класна, яка необхідна.... Але при цьому не буде взята для розробки відповідних нормативно-правових актів з подальшою їх реалізацією. І система виснажує таких ініціаторів, які розуміють демократію, як діалог між бюрократами та небайдужими громадянами. Аби вони зрештою зрозуміли, що таким ініціативним не місце у системі. І такі ініціативні через деякий час - наскільки вистачить сил, здоров'я, нервів, команди підтримки - переходять з системи або у приватні структури, або у громадський сектор, або взагалі йдуть з освітньої системи - розчаровані і зневірені. Система при цьому потирає руки - збулися, роздавили, знищили... Не буде швендяти під ногами, коли МИ ТВОРИМО СИСТЕМУ ІННОВАЦІЙНУ, ПРОФЕСІЙНУ, НУ І ТАК ДАЛІ...
А такі люди, або переходять на рівень критиканства діяльності управління освіти, або через громадські організації монополізують певну сферу освітньої системи і, роблячи багато необхідного для неї, чекають милостині від управління освітою для реалізації своїх проєктів, або імітують інноваційну, передову, прогресивну, ефективну діяльність перед грантодавцями...
Система часто приймає рішення не на рівні політиків, а на рівні виконавців - технічного менеджменту. Адже саме вони є у своїй діяльности безкарні, не несуть ні за що відповідальність, зрештою нехтують суспільними настроями і роблять все для того, щоб зберегти монополію, а з нею і контроль над освітніми процесами. І, якщо нормативно-правовий документ готується, то такі "відповідальні особи" роблять все для того, щоб його максимально або вихолостити, щоб і духу інновацій не було, або зробити все для того, щоб написати таким чином, що виконавці його положень поставленні на широкий шпагат... Або, маючи один документ з прогресивними положеннями, не має поєднання, узгодження з іншими документами. Тобто, ми нічого не забороняємо, але є інший документ, який може забороняти те, що ми не забороняємо. В управлінні освітою немає важелів протидій та рівноваг. На жаль. Як і не має критичної кількости людей, які мають європейську освіту і можуть не тільки імітувати, але й творити новий освітній менеджмент. В одному з дописів у соціальних мережах наводила авторка приклад Азербайжану, де в управлінні люди, з умовно, дипломами Кембріджу чи Гарварду. Що держава адвокатує прийняття таких професіоналів і творить їх критичну кількість. Тоді і рівень демократичного діалогу між управлінням і небайдужими громадянами буде іншим. І позитивні практики не будуть просто деклараціями. Цікаво, у нашій системі управління освітою такі є?
Тобто саме радянська система, яка зберігається, як атавізм в нашому управлінні освітою на різних рівнях, виснажує всіх учасників освітнього процесу, бо у ній закладена байдужість до них та недовіра. Наше управління освітою різних рівнів справді молодіє. У систему менеджменту приходять молоді люди. Але... Наскільки вони готові витримати тиск радянського атавізму, наскільки вони можуть реалізувати європейськість у стінах органів управління, - велике питання.
Тут на думку спадає два факти. Перший стосується формування менеджменту нацистської Німеччини, коли на управлінські посади брали молодь, одне з пояснень причин полягало у тому, що їх легше інтегрувати в систему реалізації нацистської ідеології. Хоч не варто ходити у часи нацистської Німеччини. Такий приклад був показовим і в системі менеджменту більшовицької влади. Особливо у період її становлення. Можна пригадати хоча б Миколу Островського - 17-річного командира військового підрозділу, відданого ідеї більшовизму. Тому молоді люди в системі управління освітою на вищих рівнях - це майбутні "зубри", які вберуть досвід старшого - ще радянського чи початкового пострадянського періодів управлінців. І це буде не досвід ХХІ століття.
Другий - це фраза, яку приписують помилково колишньому Президенту Чехії Вацлаву Гавелу - “Краще п’ять років помилок, ніж 50 років саботажу”. Але у цьому криється потенційна небезпека тих, хто вперто та наполегливо у системі робить все для позірства успіхів у реформах.
І всі декларативні речі, що пов'язані із запровадженням демократичних підходів, розбиваються об те, що на вищому рівні управління освітою того немає. І тому, за логікою раба, такого не може і не повинно бути на нижчому рівні.
У цьому випадку у виграші є приватні заклади, які мають відповідний супровід-опіку, і їм саме завдяки цьому вдається розвивати іншу траєкторію і управління, і поглядів на освітні процеси в цілому. Консерватизм освітньої системи є гальмом змін. І його подолати можна не стільки деклараціями, окремими документами, а системним підходом, який би враховував різні аспекти освітнього управління.
Немає коментарів:
Дописати коментар