Людство напевне у новітньому часі не знає більшої трагедії як геноциди - свідоме, планомірне знищення людей. Геноцид українців 1932-1933 років - це рана, яка довго буде боліти та кровити для нас, українців, які уже у третьому, четвертому, п'ятому коліні віддалені від злочину десятиліттями.
Кожен, хто має родинну історію про власних жертв Голодомору, жорстокої, немилосердної, цинічної політики тоталітарного більшовицького режиму повинен не тільки пам'ятати, але й передати своїм нащадкам.
с. Боровиця, Чигиринський район, Черкаська обл. Місце народження моєї бабусі - Бершадської Надії Василівни, 1925 року. У 1932 - 1933 роках бабуся була ученицею першого класу місцевої школи. А до того, 1930 року, їх родину розкуркулили, батько Василь змушений був тікати від "розкуркулення" до родини на Одещину, сім'я поневірятися між співчутливими людьми "у дальних селах". А у 1932 році - їх сім'я - типова безправна колгоспна робоча сила. Бабуся розповідала, як з тижня у тиждень у класі ставало менше дітей. Спочатку діти приходили знеможені та знесилені від голоду - засинали на уроках, по них лазили мухи... Потім. Потім діти не приходили до школи і по селі чулося: "Померли". Так, з близько двох десятків дітей, які прийшли у перший клас, залишилося менше десятка..." Була організована їдальня, але у ній було їдло, що воно прискорювало знесилення та смерть дітей. Юшка була синьою, де-не-де були пшонинки. Ось і вся їжа. Бабуся прожила 95 років. Два роки, як вона відійшла у Засвіти. Але пам'ятаю, що і в добрі часи бабуся завжди говорила: "... щоб не було голоду", - і у різних місцях зберігала по кілограму - по два кілограми круп, картоплі, сухарів, сала, гороху, пшона...
смт. Комінтерново Одеська область - місце народження мого дідуся Харченка Василя Григоровича, 1913 року. І південь України не обминула коса Голодомору. 1932-1933 року дідусь закінчив курси водіїв, вмів водити автомобіль. І йому вдалося влаштуватися водієм на хлібзавод. Звідти час від часу він зумів для родини привозити або трохи муки, або пів буханки хліба. Отак і виживали. З вдячністю згадував свою найстаршу сестру Шуру (Олександру), яка готувала, що могла, і з чого могла страви для всієї родини. А в пам'ять про Голодомор дідусь згадував невеселе: "Пшонина за пшониною ганяється з дубиною".
Немає коментарів:
Дописати коментар