Пошук простих відповідей на складні питання стає дедалі складнішим. Рішення німецького канцлера Олафа Шольца щодо підтримки України важким озброєнням довело, що політик намагається сидіти на двох стільцях одночасно. І це приблизно така ж, як і у пнх* ментальна криза, що засвідчує втрату реальности та, як не дивно, стереотип держави-жертви, що тягнеться після поразки нацистської Німеччини у Другій світовій війні. І це дало спочатку СРСР, а потім і рф можливість маніпулювати економічним потенціалом Німеччини через дешеві енергоносії. Це, Україна теж проходить і сьогодні, після тридцяти років незалежности. Німеччина боїться путіна, як правонаступника СРСР, що її переміг. Але така двояка позиція ніколи не буде вигідною, адже на якомусь етапі таки доведеться прийняти кардинальне рішення у контексті "або-або". Щодо власної української політичної багатовекторности, то її наслідки зараз очевидні, як ніколи. Отож, Олаф Шольц просто у чергове відверто "надурив" українське державне управління, граючись у гру "і вашим і нашим". Але час у війні не на нашу українську користь, і на те, що розраховували отримати українські військові від Німеччини, вони так і не отримають.
Друге, пнх* заявив про припинення штурму "Азовсталі" і його повну облогу. Що теж викликало в експертів багато думок з приводу: "А чому це так?" І перекидання військових підрозділів у зону ООС, і визнання неможливости взяти "Азовсталь", і попередження України про свій вихід з переговорного процесу - все це безумовно є правдивими підставами такого рішення. Хоч питання завжди в іншому - наскільки це рішення буде виконуватися терористичними військами рф. Проблема організації гуманітарного коридору для цивільного населення Маріуполя - вона є ключовою разом з питанням деблокади. Але для першого перешкодою стають терористичні війська, які не прийняли навіть думки про "великоднє перемир'я", а для другого - відсутність достатньої кількости важкого озброєння.
Питання тривалости війни - ключове у контексті, наскільки обом сторонам війни вистачить ресурсів. І Борис Джонсон уже за результатами британської розвідки прогнозує до 2023 року. Психологічно українцям необхідно готуватися до тривалої війни - до економічних потрясінь, до віри та зневіри, до сумнівів та пацифізму, до перемог та поразок. Тримати за замовчуванням українську націю буде тільки усвідомлення того, що рф має просте завдання - знищити і державу Україна, і всіх, хто є українськими громадянами. І злість, ненависть українців спільно з вірою та Богом у серці даватиме снагу до боротьби. Приклад Ізраїлю тут показовий. Як і позиція Віталія Портникова щодо того, якою буде українська нація після війни. Відповідь логічно випливає з розуміння логіки пнх*: зробити землю пусткою, спонукати частину громадян України покинути державу, частину на підконтрольних окупанту територіях - знищити та мобілізувати як "гарматне м'ясо" для подальшої війни з Україною, роблячи інфомаційну картинку "як українці воюють з українцями". Війна залишить у Україні тих, хто хочу та буде будувати державу у різний спосіб: і військовий, і цивільний. Це будуть ті громадяни, які говоритимуть українською мовою, ті, які не тільки не коливаються уполітичному виборі держави, але й будуть відстоювати її європейський вибір. І тоді нація стане монолітною у мовному питанні, адже російська мова є тим маркером, який використовує агресор у своїх стратегічних планах.
Питання новоросії не відпало, його знову процитував якийсь військовий на нараді. У ній прозвучала теза, що "ми хочемо Придністров'я". Отже, війна по "збиранню споконвічних русскіх земель" - як ідея фікс у пнх* нікуди не зникла. Як спроба у черговий раз налякати світ стратегічною ядерною зброєю "Сармат", яку випробовували на цьому тижні, і цим самим підняти ставки щодо реагування світової спільноти на цю божевільну ідею.
Надія винятково на Збройні Сили України, адже від їх воєнного результату у боротьбі з ворогом залежить подальша доля нашої держави і те, які території будуть контролювати окупанти. Третій варіант - знищення або смерть пнх*. По одному з цих трьох напрямків і буде розвиватися сценарій. Запровадження чергового шостого пакета економічних санкцій проти рф, як і приклад з Олафом Шольцом, буде повільнішим, ніж нам цього б хоталося. А тому говорити про швидке економічне виснаження рф - держави-окупанта - коли щодня від продажу енергоносіїв вона отримує мільярди доларів, точно не доводиться. Ще одне питання, яке прагнуть окупанти реалізувати - організувати та провести фейкові референдуми по стовренню якої "нр". Тут українська сторона чітко заявила, що у такому випадку теж, як і у випадку з Маріуполем, вийде з переговорного процесу. Хоч перемовини - це не той формат, який дав би розуміння і державі, і суспільству подальшого процесу мирного врегулювання. Це тільки дипломатична ширма, видимість, яка, як і діяльність ООН чи інших міжнародних організацій, швидше є імпотентною і безрезультатною і швидше дає можливість демонструвати "уявлення світу щодо врегулювання воєнного конфлікту". Обидві сторони тільки тоді можуть про щось домовлятись, якщо будуть мати однакову платформу для цього. Якщо рф хоче знищити Україну і такої держави у голові пнх* не існує, а Україна не хоче бути знищеною, захищаючись, то ніякі спільні платформи не можна створити. Це геополітичний антагонізм, який повинен відповідно до уявлень політиків бути вирішений на болі бою. Нас, українців, всі підтримують дипломатично, поволі, але таки підтримують, військово, економічно. Але ми боремося у самотині - тільки українські збройні сили дають відсіч агресору і захищають нашу державу.
Немає коментарів:
Дописати коментар