Відповідно до положень Дорожньої карти Закон "Про освіту" повинен був прийнятий ще 2015 року. Минуло два роки... Віз і нині там... А ці два роки важливі, бо були в прийняті нові закони про середню освіту, про професійну освіту, про дошкільну освіту і т.д. Не склалося... Педагоги і сьогодні перебувають у полоні прогностичної діяльності МОН України, яка базується на "доісторичній" законодавчій базі.
З другого боку, кожен навчальний заклад повинен мати не тільки Закон, але й механізм реалізації. МОН України говорить про широку автономію ЗНЗ, але не пропонує (поки що) проект положення, у якому б закладався механізм. Теж стосується багатьої інших речей, особливо в частині фінансування.... Хто з Міністерства робив дослідження що реально можна "навішати" у розвитку освіти на місцеві бюджети... Які статті бюджету вони можуть оплатити: підручники, підвищення кваліфікації вчителів, оплата технічного персоналу, зменшення наповнюваності класів? Останнє, наприклад, носить парадоксальну норму: для вивчення мов румунської, угорської, молдавської клас можна ділити на групи уже при 23 учнях, а рідної чи іноземної при 28. Цікаво...
І не варто дивитися тільки на регіони, де бюджети таки наповнюються... а як бути з дотаційними? Друге, де можна побачити перелік тих закладів, які надають послуги з підвищення кваліфікації педагогів і скілььки це коштує... Тому виглядає так, у Законі ми пропишемо, навіть приймемо, а далі...
Дорожна карта - прекрасна річ, але в українських реаліях вона перестає бути орієнтиром, а чимось середнім між надією та безнадією, між реальністю та мрією...
Так, у марафоні, який розповідав про естонський та фінляндський досвід запровадження реформ в освіті, багато позитивних прикладів. Навіть дітей у класах фінської школи може бути до 40, але це визначає відповідно до фінансування КОЖНА ШКОЛА. Але водночас оте фінансування складається з декількох кошиків, які дозволила використовувати держава. Там, крім міністерської частини, надає кошти громада, підприємці (бізнес), але підконкретні проекти, повязані з майбутніми професіями на ринку праці, громадські організації і гранти Європейського Союзу. А у нас? Усе державний бюджет і державний бюджет...
Директор приймає на роботу і педагог підписує договір... Де проекти таких договорів у нас, в Україні? Щоб можна як Закон обговорити, запропонувати це зробити профспілці тощо...
Де проект положення про Державну службу якості освіти?
Де проект положення про організацію добровільної сертифікації?
Де нові програми з новими підходами для студентів педагогічних спеціальностей?
Де зрештою нові програми, які зрозумілі не тільки педагогам, але й будь-якій пересічній людині, яка хоче освоїти той чи інший предмет, навчаючись все життя? Звичайно, частина скептиків міркуватимуть, що це зарано, але... Три роки фактично втрачено.... ВТРАЧЕНО.... А світ іде вперед.
Де документи, які пояснюють педагогу, який втратив роботу, що йому робити і як далі жити?
Де система моніторингу, який би дав реальні дані про реальні проблеми, які слід вирішувати, а не годувати науковців матеріалами для їх докторських?
Отого ДЕ багато.... І чим швидше будемо мати на них відповіді, або орієнтири, то будемо розуміти куди і навіщо і як швидко будемо рухатися...
З другого боку, кожен навчальний заклад повинен мати не тільки Закон, але й механізм реалізації. МОН України говорить про широку автономію ЗНЗ, але не пропонує (поки що) проект положення, у якому б закладався механізм. Теж стосується багатьої інших речей, особливо в частині фінансування.... Хто з Міністерства робив дослідження що реально можна "навішати" у розвитку освіти на місцеві бюджети... Які статті бюджету вони можуть оплатити: підручники, підвищення кваліфікації вчителів, оплата технічного персоналу, зменшення наповнюваності класів? Останнє, наприклад, носить парадоксальну норму: для вивчення мов румунської, угорської, молдавської клас можна ділити на групи уже при 23 учнях, а рідної чи іноземної при 28. Цікаво...
І не варто дивитися тільки на регіони, де бюджети таки наповнюються... а як бути з дотаційними? Друге, де можна побачити перелік тих закладів, які надають послуги з підвищення кваліфікації педагогів і скілььки це коштує... Тому виглядає так, у Законі ми пропишемо, навіть приймемо, а далі...
Дорожна карта - прекрасна річ, але в українських реаліях вона перестає бути орієнтиром, а чимось середнім між надією та безнадією, між реальністю та мрією...
Так, у марафоні, який розповідав про естонський та фінляндський досвід запровадження реформ в освіті, багато позитивних прикладів. Навіть дітей у класах фінської школи може бути до 40, але це визначає відповідно до фінансування КОЖНА ШКОЛА. Але водночас оте фінансування складається з декількох кошиків, які дозволила використовувати держава. Там, крім міністерської частини, надає кошти громада, підприємці (бізнес), але підконкретні проекти, повязані з майбутніми професіями на ринку праці, громадські організації і гранти Європейського Союзу. А у нас? Усе державний бюджет і державний бюджет...
Директор приймає на роботу і педагог підписує договір... Де проекти таких договорів у нас, в Україні? Щоб можна як Закон обговорити, запропонувати це зробити профспілці тощо...
Де проект положення про Державну службу якості освіти?
Де проект положення про організацію добровільної сертифікації?
Де нові програми з новими підходами для студентів педагогічних спеціальностей?
Де зрештою нові програми, які зрозумілі не тільки педагогам, але й будь-якій пересічній людині, яка хоче освоїти той чи інший предмет, навчаючись все життя? Звичайно, частина скептиків міркуватимуть, що це зарано, але... Три роки фактично втрачено.... ВТРАЧЕНО.... А світ іде вперед.
Де документи, які пояснюють педагогу, який втратив роботу, що йому робити і як далі жити?
Де система моніторингу, який би дав реальні дані про реальні проблеми, які слід вирішувати, а не годувати науковців матеріалами для їх докторських?
Отого ДЕ багато.... І чим швидше будемо мати на них відповіді, або орієнтири, то будемо розуміти куди і навіщо і як швидко будемо рухатися...
Немає коментарів:
Дописати коментар