Сучасна українська освіта стоїть на розпутті... І думає... як зручніше продовжити свій шлях: дотримуючись договірняків і підкилимних домовленостей чи жити за правилами...
Ті, хто у часи Радянського Союзу служили в армії, пройшли або дідовщину, або уставщину... Дідовщина - це процес, коли "діди" або "дємбеля" самі встановлюють правила - так зване звичаєве право, яке могло видозмінюватися відповідно до настрою чи бажань старослужащого... Уставщина - це повне дотримання вимог Статуту Збройних Сил СРСР. І можливо, такий варіант був би кращим, якби не те, що молодий солдат - "дух" - потрапляв під прес одночасно і "дідовщини" і "уставщини".
До чого тут освіта? Асоціацію спробую пояснити.
Під час вирішення навчально-виховних проблем (або намагання їх вирішити) у конкретних навчальних закладах частина педагогів в один момент розуміють запропоновані правила в один спосіб, наприклад, ті, які стосуються поведінки окремих учнів, умов їх подальшого навчання, дотримання правил поведінки та внутрішнього розпорядку. До речі, це стосується не тільки учнів, але й інших учасників навчально-виховного процесу.
При обговоренні аргументи справедливі і прості, адже справді можуть існувати для нас, педагогів, проблеми, пов'язані з можливістю навчання окремих невмотивованих, ексцентричних, аффектних, соціально дезадаптованих учнів, педагогів, які в силу певних причин не надають якісних освітніх послуг, не дотримуються вимог щодо оцінювання та оформлення відповідної документації тощо.
Але коли справа доходить до остаточного вирішення тієї чи іншої проблеми, то тут з'являються зовсім інші аргументи: "хороша дитина", "будьмо милосердні", "та ще рік(два) його (її) потерпимо", "і гірших навчали", "не він перший - не він останній", "іншого немає", "а що люди скажуть" тощо.
Тому складається враження, що в освіті зараз приблизно відбувається теж, кожен намагається встановити правила, які вигідні у даний конкретний момент, але, коли приходить час їх дотримуватися - то їх необхідно змінювати...
Правила, особливо прийняті спільно, мають демократичний характер. Але вони будуть дієві, коли їх дотримуються ті, хто їх приймав, коли вони застосовуються у 99,9% випадках.
Тому освіта на розпутті умовно між "уставщиною " та "дідовщиною"...
І ще про одне сумне: батьки у переважній більшості розуміють школу, як ЄДИНУ СОЦІАЛЬНУ УСТАНОВУ, КРІМ ДИТЯЧОГО САДКА, яка утримує дітей певний час світлового дня, і тим самим вирішує частину батьківських проблем...
Але ні для кого не є таємницею, що у школах існують гіперактивні діти, діти з соціальною дезадаптацією, діти з низьким рівнем навчальної мотивації, діти, з якими батьки не можуть впоратися, і тоді для таких категорій дітей школа є МІСЦЕМ НЕ НАВЧАННЯ, А ОБМЕЖЕННЯМ ЇХ СВОБОДИ, СВОЄРІДНИМ ВИПРАВНИМ ЗАКЛАДОМ...
І тоді важко всім: педагогам, які виконують для такої дитини роль НАГЛЯДАЧА, її ровесникам, які хочуть навчатися, але не завжди це можливо, самій дитині, адже вона просто МУЧИТЬСЯ, та напевно найспокійніше батькам такої дитини, адже ЗДАЛИ У ШКОЛУ - ХАЙ ПЕДАГОГИ І ВИРІШУЮТЬ ПРОБЛЕМУ... І у такому випадку спадає на думку "невже такі батьки так не люблять власну дитину, роблять їй боляче і не хочуть їй допомогти"... Хоч до кого їм звернутися для вирішення проблем такого роду - особливо у малих містечках - теж проблема...
Без сумніву, жити за правилами в Україні ДУЖЕ ВАЖКО, адже не тільки правил, але й Законів не дотримуються сильні світу цього. Спостерігаючи за ними, пересічний громадянин говорить "мені теж можна"... Адже я роблю менше зло, аніж ті, "на горі"...
І вкотре у повітрі зависає риторичне запитання "чи ми зі своєю "дідовщиною" зі своїми "поняттями" можемо демонструвати європейськість"...
"Чи можемо ми створювати, демократично приймати ті обмеження, щоб потім відповідально їх виконувати?"
Найважче у цьому всьому процесі зміна свідомості: покоління тим, кому за ... - колективісти - "що скажуть інші", покоління, яким до ... - індивідуалісти і їм абсолютно байдуже, що скажуть ті, кому за... Боротьба поколінь продовжується... І 40 років переходу народу під керівництвом Мойсея для нас, українців, продовжується...
Ті, хто у часи Радянського Союзу служили в армії, пройшли або дідовщину, або уставщину... Дідовщина - це процес, коли "діди" або "дємбеля" самі встановлюють правила - так зване звичаєве право, яке могло видозмінюватися відповідно до настрою чи бажань старослужащого... Уставщина - це повне дотримання вимог Статуту Збройних Сил СРСР. І можливо, такий варіант був би кращим, якби не те, що молодий солдат - "дух" - потрапляв під прес одночасно і "дідовщини" і "уставщини".
До чого тут освіта? Асоціацію спробую пояснити.
Під час вирішення навчально-виховних проблем (або намагання їх вирішити) у конкретних навчальних закладах частина педагогів в один момент розуміють запропоновані правила в один спосіб, наприклад, ті, які стосуються поведінки окремих учнів, умов їх подальшого навчання, дотримання правил поведінки та внутрішнього розпорядку. До речі, це стосується не тільки учнів, але й інших учасників навчально-виховного процесу.
При обговоренні аргументи справедливі і прості, адже справді можуть існувати для нас, педагогів, проблеми, пов'язані з можливістю навчання окремих невмотивованих, ексцентричних, аффектних, соціально дезадаптованих учнів, педагогів, які в силу певних причин не надають якісних освітніх послуг, не дотримуються вимог щодо оцінювання та оформлення відповідної документації тощо.
Але коли справа доходить до остаточного вирішення тієї чи іншої проблеми, то тут з'являються зовсім інші аргументи: "хороша дитина", "будьмо милосердні", "та ще рік(два) його (її) потерпимо", "і гірших навчали", "не він перший - не він останній", "іншого немає", "а що люди скажуть" тощо.
Тому складається враження, що в освіті зараз приблизно відбувається теж, кожен намагається встановити правила, які вигідні у даний конкретний момент, але, коли приходить час їх дотримуватися - то їх необхідно змінювати...
Правила, особливо прийняті спільно, мають демократичний характер. Але вони будуть дієві, коли їх дотримуються ті, хто їх приймав, коли вони застосовуються у 99,9% випадках.
Тому освіта на розпутті умовно між "уставщиною " та "дідовщиною"...
І ще про одне сумне: батьки у переважній більшості розуміють школу, як ЄДИНУ СОЦІАЛЬНУ УСТАНОВУ, КРІМ ДИТЯЧОГО САДКА, яка утримує дітей певний час світлового дня, і тим самим вирішує частину батьківських проблем...
Але ні для кого не є таємницею, що у школах існують гіперактивні діти, діти з соціальною дезадаптацією, діти з низьким рівнем навчальної мотивації, діти, з якими батьки не можуть впоратися, і тоді для таких категорій дітей школа є МІСЦЕМ НЕ НАВЧАННЯ, А ОБМЕЖЕННЯМ ЇХ СВОБОДИ, СВОЄРІДНИМ ВИПРАВНИМ ЗАКЛАДОМ...
І тоді важко всім: педагогам, які виконують для такої дитини роль НАГЛЯДАЧА, її ровесникам, які хочуть навчатися, але не завжди це можливо, самій дитині, адже вона просто МУЧИТЬСЯ, та напевно найспокійніше батькам такої дитини, адже ЗДАЛИ У ШКОЛУ - ХАЙ ПЕДАГОГИ І ВИРІШУЮТЬ ПРОБЛЕМУ... І у такому випадку спадає на думку "невже такі батьки так не люблять власну дитину, роблять їй боляче і не хочуть їй допомогти"... Хоч до кого їм звернутися для вирішення проблем такого роду - особливо у малих містечках - теж проблема...
Без сумніву, жити за правилами в Україні ДУЖЕ ВАЖКО, адже не тільки правил, але й Законів не дотримуються сильні світу цього. Спостерігаючи за ними, пересічний громадянин говорить "мені теж можна"... Адже я роблю менше зло, аніж ті, "на горі"...
І вкотре у повітрі зависає риторичне запитання "чи ми зі своєю "дідовщиною" зі своїми "поняттями" можемо демонструвати європейськість"...
"Чи можемо ми створювати, демократично приймати ті обмеження, щоб потім відповідально їх виконувати?"
Найважче у цьому всьому процесі зміна свідомості: покоління тим, кому за ... - колективісти - "що скажуть інші", покоління, яким до ... - індивідуалісти і їм абсолютно байдуже, що скажуть ті, кому за... Боротьба поколінь продовжується... І 40 років переходу народу під керівництвом Мойсея для нас, українців, продовжується...
Немає коментарів:
Дописати коментар