Сімейні історії завжди зворушливі та пам'ятні. Особливо, коли вони вбираються дитячою пам'яттю змалечку. День вшанування пам'яті жертв Голодомору 27 листопада вкотре повертає до босоногого дитинства, коли, сидячи на ослінчику, лаві влітку чи на стільчику у кімнаті взимку, слухав спогади моїх бабусі та дідуся. Бабуся Харченко (Бершадська) Надія Василівна, 1925 року народження, проживала у с. Боровиця славного козацького Чигиринського краю, на берегах славетного Славути-Дніпра. Батько Василь був середняком і ще наприкінці 1920-х - початку 1930-х потрапив завдяки сусідам до списку тих, кого необхідно було розкуркулити (читай: "забрати все, що нажили непосильною працею") та відправити у невідомість, з якої переважна більшість селян-середняків уже не повертались додому. Завдяки родичці, яка працювали у сільській раді та попередила Василя, він зумів втекти на конях до родичів на Одещину. Матір з двома малолітніми дітьми змушені були втекти в інше село і переховуватися в інших родичів. Червоні таки прийшли і забрали все, що модна було завбрати. Батько повернувся аж восени... Але це був тільки початок. У 1932-1933 роках бабуся пішла до першого класу місцевої школи, де було 16 учнів. Восени дітей, які відвідували школу, ставало менше і менше... Десь у 1933 році запровадили таке-сяке шкільне харчування, яке складалося з води з декількох перемерзлих картоплин та пшонин. Але і такого харчу не давали всім. Тільки тим, хто з вигляду охляв і виглядав швидше на мертвого, аніж на живого. Бабуся бачила, як діти, які приходили були опухлими, у них був великий живіт, вони на уроках спали і по на них сідали мухи, але діти не мали змоги їх зігнати. Так з 16 дітей залишилося на кінець 1933 року 10, а потім 8. Так поступово гинуло українське село. Родина вижила завдяки батькові Василеві, який вмів усе робити по господарству, і тому, що село не потрапило на "чорну дошку".
Дідусь Харченко Василь Григорович, 1913 року, народився у Комінтерновому поблизу Одеси. Його батько Григорій був есером та провадив агітацію на кораблях Чорноморського флоту ще до більшовицького перевороту, тому їх виселили аж у Казахстан на територію поблизу річки Емби, неподалік Актюбинська. Там прожили до 1924 року, поховали матір. У 1932 - 1933 роках Василь Григорович пройшов курси механіків-водіїв, отримав водійське посвідчення. Йому вдалося вступити на роботу водієм на хлібопекарське підприємство. Найстаршою після смерті батька у родині була сестра Шура, 1900 року народження. І ось для того, щоб вижити, хоч і на Одещині не було масового Голодомору, дідусеві вдавалося не часто під загрозою покарання, адже Закон про "п'ять колосків" був безжальним для будь-кого будь-де, привезти трохи або зерна, або муки, або хліба у сім'ю. Так, вдалося вижити.
Не можу не згадати батька Дякова Григорія Володимировича, 1940 року народження, який проживав у с. Доброводи Монастириського району. Це інший голод - голод 1946-1947 року. Коли, за словами батька, вони зі старшим братом Олегом, 1936 року народження, ходили збирати колоски на колгоспних полях. Їх ганяли нагайками, стрільбою бригадири, сторожі, голова колгоспу. Було страшно. Але для того, щоб вижити, треба бало йти і збирати. Батькам, які "працювали" (кріпакували) у колгоспі за трудодні отримали менше зерна, аніж діти принесли з полів.
Пам'ятаймо про геноцид українського народу. Пам'ятаймо про жертв Голодомору. Пам'ятаймо про тоталітарну владу комуністичного режиму!
Немає коментарів:
Дописати коментар