УРА... У Кабінеті Міністрів України схвалили Концепцію "Нової української школи". Політичний документ? Без сумніву. Але була Доктрина, Національна стратегія, тепер "Нова українська школа". Поки що цей документ, по-перше, декларативний, по-друге, імпотентний...
Що ж робити далі? Чи що будуть робити у МОН України. 12-річна освіта з 2018-2019 навчального року... Довга дорога у дюнах, адже 12-річна освіта була уже запроваджена у навчальний процес. І через 9 років щось пішло не так...
Подивимося на Дорожню карту, яку пропонувала МОН України. Уже рік, за його розрахунками, ми повинні мати новий Закон України "Про освіту". А віз і нині там... І коли він зрушиться - невідомо.
Друга лінія, це відомий лейтмотив, хто - кого... Реформа чи реформу? Не може система паралельно розвивати дві підсистеми. На якомусь етапі буде збій і переможе тільки одна. Який варіант мав би бути запропонований МОН України на найближчий період? По-перше, НЕОБХІДНО ПРИЙНЯТИ ЗАКОН УКРАЇНИ "ПРО ОСВІТУ" - НЕГАЙНО... Нам варто говорити про створення альтернативних підсистем, які дають змогу розвивати конкурентоспроможне середовище. І саме для цього потрібно Закон. Освітня політика уже сьогодні повинна спрямовуватися на активне пропагування запровадження альтернативних форм здобуття освіти... Але...
Для цього приходимо до пункту 2. Він говорить про те, що позиції у програмах ПОВИННІ БУТИ ЗМІНЕНІ... Уже і негайно. Тільки тоді альтернативна підсистема матиме змогу давати якісну освіту без дотримання формалізму щодо 20 - 25 предметів середньої та старшої шкіл. Адже, вкотре буду говорити про те, що, "формуючи всестороннього розвинуту людину" з такою кількістю предметів освітня система заганяє дитячу психіку і фізичний стан учня у глухий кут - психозів, перевантажень, дипресій, стресів та інших принципово шкідливих явищ.
Тому паралельно з НОВИМИ ПРОГРАМАМИ потрібно змінити ТИПОВІ НАВЧАЛЬНІ ПЛАНИ для ЗНЗ або надати окремим навчлаьним закладам більше автономії у формуванні власного Робочого навчального плану. Наприклад, замість 16% -20% варіативної складової дозволити 30-50%. Так, у такому випадку, коли змінять програми і дозволять використовувати 30-50% як варіативну частину, виникатиме проблема для вчителя "що робити ?" і "яким чином?", адже не буде такої кількості знань, що потрібно "запихати у голови учнів". І тоді з'явиться реальність критичного мислення, проектних технологій, методи спроб та помилок, коорпоративне навчання....
Якщо цей процес розділити ще й відповідно до психологічних характеристик учнів, то вийде цікавий конгломерат, коли частина учнів буде навчатися винятково онлайн, частина через змішане навчання, частина через класно-урочну систему.
На перший погляд, такий підхід носить для бюрократичної системи хаотичний характер, але такий "хаос" міститиме одну особливість - він допомагатиме реалізовувати особистісні задатки учня.
Такі процеси не проходять спокійно, без стресів, їм притаманні високий рівень напруги як зі сторони батьків, так і зі сторони педагогів та адміністрації. Адже перші, у силу власних упереджень, не вірять у можливість дитиною опанувати матеріал вдома... їй обов'язково потрібно загнати до школи, а педагоги, які не бачать "наживо" щодян учні, теж у це не вірять. Власне, до психологічної проблеми батьків та педагогів приєднується методологічна: адже кожному педагогу потрібно неминуче мати грунтовні змістові напрацювання, насамперед, компетентнісного характеру, які ще й за підтримки адмінстрації та суспільсттва потрібно просувати на ринок освітніх послуг. Тут з'являються, в свою чергу, декілька взаємопов'язаних проблем:
- перша, чому я повинен витрачати свій ресурс для цього - думає вчитель. - І що я буду мати з цього?
- друге, мені (думає педагог), краще у зоні комфорту, а тому, щоб з неї вийти потрібно навчитися робити новий методичний продукт і постійно удосконалюватися (вчитися). Для цього потрібні знання з психології, педагогіки, менеджменту.
- третє, нова програма, яка розвантажена, зменшує змістовий компонент, і виникає проблема чим і як заповнити частину уроку (заняття), яка залишилася.
Отож, проблема фінансування галузі знову виходить на передній план... Проблема ускладнюється ще й тим, що відсутнє чітке апробоване законодавство. Фінансування галузі з державного бюджету буде здійснюватися виключно для оплати праці педагогів, фінансування технічного персоналу та енергоносіїв перекладаються на плечі місцевого бюджету.
І перед управлінцями освітньої (та й не тільки) галузі ОТГ чи районів стоятиме дилема - скільки шкіл може витримати бюджет і що робити з педагогами, які вивільнилися.
Можливо думка не популярна, але реальна, шкіл у районі чи громаді буде набагато менше. І чим швидше район чи громада зможе фінансово прорахувати кількість, що зможе утримувати, тим може зробити декілька кроків вперед. Але для цього їх варто здйснювати паралельно. Крім такого обрахування, центрам зайнятості НЕОБХІДНО, ПОТРІБНО уже йти до педагогів (і не тільки), яким загрожує вивільнення і ПРОПОНУВАТИ МОЖЛИВОСТІ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ. Цікава реклама про мільйон робочих місць. Дайте не тільки МЕСИДЖ, але й алгоритм реальності. Говоріть про позитивні практики, говоріть про можливість стати успішними... Дайте людям не тільки віру, але й забезпечте реальними механізмами... Зробіть це швидше... І, педагог, який стане успішним підприємцем, допоможе десятками інших, які є навколо, прийняти рішення про відкриття власної справи або бути залученими ним на нові робочі місця...
А кошти, які вивільняються і передаються опорним школам, можуть бути використані для створення педагогами нових методичних комплексів.
І ще одне - методичні служби громади, району, області, держави повинні зобов'язані йти на крок-два вперед і створити такий продукт, який стимулюватиме педагогів до навчання протягом життя.
Тому це все буде, буде, буде... Якщо це не буде вирішуватися комплексно, то соціальна напруга буде зростане у геометричній прогресії... І далі... Далі буде...
Що ж робити далі? Чи що будуть робити у МОН України. 12-річна освіта з 2018-2019 навчального року... Довга дорога у дюнах, адже 12-річна освіта була уже запроваджена у навчальний процес. І через 9 років щось пішло не так...
Подивимося на Дорожню карту, яку пропонувала МОН України. Уже рік, за його розрахунками, ми повинні мати новий Закон України "Про освіту". А віз і нині там... І коли він зрушиться - невідомо.
Друга лінія, це відомий лейтмотив, хто - кого... Реформа чи реформу? Не може система паралельно розвивати дві підсистеми. На якомусь етапі буде збій і переможе тільки одна. Який варіант мав би бути запропонований МОН України на найближчий період? По-перше, НЕОБХІДНО ПРИЙНЯТИ ЗАКОН УКРАЇНИ "ПРО ОСВІТУ" - НЕГАЙНО... Нам варто говорити про створення альтернативних підсистем, які дають змогу розвивати конкурентоспроможне середовище. І саме для цього потрібно Закон. Освітня політика уже сьогодні повинна спрямовуватися на активне пропагування запровадження альтернативних форм здобуття освіти... Але...
Для цього приходимо до пункту 2. Він говорить про те, що позиції у програмах ПОВИННІ БУТИ ЗМІНЕНІ... Уже і негайно. Тільки тоді альтернативна підсистема матиме змогу давати якісну освіту без дотримання формалізму щодо 20 - 25 предметів середньої та старшої шкіл. Адже, вкотре буду говорити про те, що, "формуючи всестороннього розвинуту людину" з такою кількістю предметів освітня система заганяє дитячу психіку і фізичний стан учня у глухий кут - психозів, перевантажень, дипресій, стресів та інших принципово шкідливих явищ.
Тому паралельно з НОВИМИ ПРОГРАМАМИ потрібно змінити ТИПОВІ НАВЧАЛЬНІ ПЛАНИ для ЗНЗ або надати окремим навчлаьним закладам більше автономії у формуванні власного Робочого навчального плану. Наприклад, замість 16% -20% варіативної складової дозволити 30-50%. Так, у такому випадку, коли змінять програми і дозволять використовувати 30-50% як варіативну частину, виникатиме проблема для вчителя "що робити ?" і "яким чином?", адже не буде такої кількості знань, що потрібно "запихати у голови учнів". І тоді з'явиться реальність критичного мислення, проектних технологій, методи спроб та помилок, коорпоративне навчання....
Якщо цей процес розділити ще й відповідно до психологічних характеристик учнів, то вийде цікавий конгломерат, коли частина учнів буде навчатися винятково онлайн, частина через змішане навчання, частина через класно-урочну систему.
На перший погляд, такий підхід носить для бюрократичної системи хаотичний характер, але такий "хаос" міститиме одну особливість - він допомагатиме реалізовувати особистісні задатки учня.
Такі процеси не проходять спокійно, без стресів, їм притаманні високий рівень напруги як зі сторони батьків, так і зі сторони педагогів та адміністрації. Адже перші, у силу власних упереджень, не вірять у можливість дитиною опанувати матеріал вдома... їй обов'язково потрібно загнати до школи, а педагоги, які не бачать "наживо" щодян учні, теж у це не вірять. Власне, до психологічної проблеми батьків та педагогів приєднується методологічна: адже кожному педагогу потрібно неминуче мати грунтовні змістові напрацювання, насамперед, компетентнісного характеру, які ще й за підтримки адмінстрації та суспільсттва потрібно просувати на ринок освітніх послуг. Тут з'являються, в свою чергу, декілька взаємопов'язаних проблем:
- перша, чому я повинен витрачати свій ресурс для цього - думає вчитель. - І що я буду мати з цього?
- друге, мені (думає педагог), краще у зоні комфорту, а тому, щоб з неї вийти потрібно навчитися робити новий методичний продукт і постійно удосконалюватися (вчитися). Для цього потрібні знання з психології, педагогіки, менеджменту.
- третє, нова програма, яка розвантажена, зменшує змістовий компонент, і виникає проблема чим і як заповнити частину уроку (заняття), яка залишилася.
Отож, проблема фінансування галузі знову виходить на передній план... Проблема ускладнюється ще й тим, що відсутнє чітке апробоване законодавство. Фінансування галузі з державного бюджету буде здійснюватися виключно для оплати праці педагогів, фінансування технічного персоналу та енергоносіїв перекладаються на плечі місцевого бюджету.
І перед управлінцями освітньої (та й не тільки) галузі ОТГ чи районів стоятиме дилема - скільки шкіл може витримати бюджет і що робити з педагогами, які вивільнилися.
Можливо думка не популярна, але реальна, шкіл у районі чи громаді буде набагато менше. І чим швидше район чи громада зможе фінансово прорахувати кількість, що зможе утримувати, тим може зробити декілька кроків вперед. Але для цього їх варто здйснювати паралельно. Крім такого обрахування, центрам зайнятості НЕОБХІДНО, ПОТРІБНО уже йти до педагогів (і не тільки), яким загрожує вивільнення і ПРОПОНУВАТИ МОЖЛИВОСТІ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ. Цікава реклама про мільйон робочих місць. Дайте не тільки МЕСИДЖ, але й алгоритм реальності. Говоріть про позитивні практики, говоріть про можливість стати успішними... Дайте людям не тільки віру, але й забезпечте реальними механізмами... Зробіть це швидше... І, педагог, який стане успішним підприємцем, допоможе десятками інших, які є навколо, прийняти рішення про відкриття власної справи або бути залученими ним на нові робочі місця...
А кошти, які вивільняються і передаються опорним школам, можуть бути використані для створення педагогами нових методичних комплексів.
І ще одне - методичні служби громади, району, області, держави повинні зобов'язані йти на крок-два вперед і створити такий продукт, який стимулюватиме педагогів до навчання протягом життя.
Тому це все буде, буде, буде... Якщо це не буде вирішуватися комплексно, то соціальна напруга буде зростане у геометричній прогресії... І далі... Далі буде...
Немає коментарів:
Дописати коментар