Було сумно... Над закладом освіти у ролі лікаря, який, напевне, був паталогоанатомом, схилився відділ освіти і мовив: "Ти тільки тримайся. Адже ти зможеш вижити!"
"А ми поможемо, справді поможемо Тобі вмерти! Правда, це буде не відразу.... Це буде поступово. Адже раптова смерть, то було б для Тебе справжнім благом". Ми будемо Тобі перекривати кисень. І дарма, що у Твоєму закладі здобувачі освіти досягають висот і підкорюють нові вершини вже багато років. Нам це не важливо. Але важливе інше, що Ти допомагаєш, бо маєш багато здобувачів освіти, надавати соціальну допомогу колегам, які теж хочуть вижити. І за Твій кошт ми це робимо. Нам Тебе не жаль, та чого жаліти. Хоч може в глибині душі все-таки думаємо, багато дітей у Тебе - це добре. Адже не треба думати про те, як фінансувати інші школи.
Так, ми такі менеджери, які виховані на "класних" традиціях покоління комсомольців. Це означає, що ми не вміємо ні рахувати гроші, які виділяються державою на освіту в громаді, не вміємо заробляти гроші для розвитку освіти. Але ми навчені тримати заклад освіти в тілі, і час від часу відкривати кисневий апарат, аби у конвульсіях ваш заклад подавав ознаки життя чи смерті...."
Було сумно та безнадійно. Патерналізм та зрівняйлівка рулить. Джордж Орвелл з "Колгоспом тварин" стає взірцевим у розумінні чи нерозумінні абсурдності навколишньої дійсності чи фантасмагорії. І це все підноситься, як недопустити дискримінації інших педагогів.
Вбивсто на вулиці Освіти.
Ти тримайся! Тримайся вірою і надією... Власне, як завжди. Ти підеш у небуття, а ми на Твоїй могилі, будемо згадувати хоча б раз в рік, яким класним Ти був - наш дорогий чи не дуже дорогий заклад освіти...
Нам не треба таких закладів. Ми не хочемо та не будемо Тебе розвивати, бо Ти дуже високо злетів. І це не дуже нам потрібно. Адже Твій приклад - це приклад сучасного розуміння розвитку освіти. А ми і надалі хочемо залишатится у світі печерних ілюзій та стеретипів минулого. Так, ми ніколи не будемо модернізуватися у суті своїй, бо нам краще залишатися "совковими". Це наше кредо, яке заховане за світлинами яскравими, барвистими, феєричними у соціальних мережах, бо справжню сутність не можна демонструвати плебсу. Бо коли це відбудеться, то плебс перелякається чи обуреться, чи ...
А сьогодні пролунали для вашого закладу перші звуки похоронного маршу. Ви тримайтеся... Боляче не буде.... Але це буде скоро... Не знаємо, чи дуже скоро, але прийде... Цікаво, а що напишемо на вінках, які ляжуть на двері будівлі, де ви працювали...
Життя продовжується. І, може смерть, це пошук відповідей не на питання лікаря, бо він не дуже добре вчився у медичному вищому навчальному закладі, а самого учасника освітнього процесу. Хоч кого це зараз цікавить... Все не на часі.
Немає коментарів:
Дописати коментар