Коротка історія української пісні. Ярослав Грицак
І знову Ярослав Грицак. Його роздуми про походження націй грунтуються на досягненнях та дослідженнях справжніх вчених зі світовими іменами. І серед тез, які озвучив український історик-інтелектуал, що у народній пісні закладено історію українського народу через міти - глибинні образи архетипи, що зберігають історичну та національну пам'ять. Вчений розглядає символи, пояснює їх в істориичному контексті. І все було би нічого, але дежавю... Саме у цей час я теж розглядав пісню як консолідуючу для нації силу. І в історичному ракурсі згадував, що і до 10 та 20-річчя Незалежности України організовували великі концерти у палаці "Україна", куди відбирали після обласних звітів найкращі художні номери з регіонів. А зараз до 30-річчя набір не завжди зрозумілих для патріотів виконавців, які ніби-то презентують українську культуру. І ці виконавці в цілому може і є якась частина української культури, але ніяка не національна. Думається, коли я особисто чув аматорський хор такої сили звучання, що мороз по шкірі... І подумки, відлічивши, 5,7,10 років згадую звітні концерти до 20-річчя Незалежности України. Саме аматорські, саме ті, які єднають людей у громадах, саме ті, які спонукали до національного відродження у другій половині 1980-х. Навіть сьогоденна окупація Криму спонуває постійно не тільки говорити, але й демонструвати кримськотатарську культуру як культуру корінного народу України. Як і караїми, кримчаки... Збереження і популяризація пісні як серцевини культури - обов'язок суспільства та держави.
Ми міліємо, міліємо, бо до всього необхідно докладати зусиль і вкладати кошти. Ми спрощуємо культуру, залишаючи десь на задвірках українську національну культуру десь на задвірках, вип'ячуючи щось дике, розбещене, беззмістовне, чимось нагадуючи первісну музичну магю шаманства язичництва. Тоді люди не усвідомлювали цінности мистецтва. Вони тільки починали його творити і виробляти критерії класичности.
А сьогодні еталонів немає. Є ніби музика, ніби виконавці, а культури немає. На жаль. Ми - і не тільки українська нація, а людство в цілому гине у своїх низькопробних фекаліях, задихаючись від несвободи відповідальности чи безвідповідальности. Так, ми маємо новітню музику, яка в різних інтерпретаціях передає новітньому поколінню код нації. Але наскільки вона об'єктивно передається? Наскільки вона сприяє творенню нації третього тисячоліття? Наскільки вона зберігає сенси минулого? І наскільки вона не тоне у фекаліях популярної чи масової культури? І чи випливе?
Дивлячись на минуле, постійно приходять у голову приклади виступів хорових колективів Заліщанщини у 50-70- роках ХХ ст. у Львові, Києві, Москві, коли хор під керівництвом Я. Смеречанського успішно виступав у Львові на Краєвому конкурсі хорів, присвяченого 100-річчю від дня народження М.Лисенка у 1942 році. У період нацистської окупації.
А зараз... Так, можна списати свою слабодухість і небажання на Ковід, карантин, відсутність коштів і так далі. Але це тільки суб'єктивне. Отож, хто ж ми українці, у третьому тисячолітті? Де наші корені? На чому вони грунтуються? Пам'ятаймо українську пісню, співаймо, передаваймо... Тому що пісня - це душа народу.
Немає коментарів:
Дописати коментар