Сучасна система української освіти в чергове продемонструвала силу свого консерватизму та не розуміння державницької позиції реформи Нової української школи як такої. Це природно і плчевно в одночас. На жаль, виборець насамперед, а щодо суті і питань ефективности та конкурентноспроможности системи, то справа десята чи надцята.
Ми вперто на наполегливо рухаємося за траєкторією, яку проходили у 2010 році. Кроки маленькі та майже непомітні, але система в особах насамперед середнього менеджменту роблять свою справу. І це природно. Гасла політичних діячів, які здійснюють загальне керівництво освітньою галуззю, на жаль, розходяться з реалізацією. "І немає на те ради", - слова всесвітньо відомого композитора Станіслава Людкевича після "золотого вересня" 1939 року звучать рефреном. Тобто система вперто і наполегливо прагне монополізувати і прийняття вигідних для неї рішень, і зберегти учнів, батьків, педагогів як ресурс для подальшого їх виконання.
Перше, в Типових освітніх програмах для 5-9 класів знівельована рівність навчальних предметів та інтегрованих курсів. Перші і надалі залишилися пріоритетними, другі, як кажуть, - на задвірках історії. Тобто не закладено принципи мотивації закладів загальної середньої освіти впроваджувати саме інтегровані курси. Відповідно до цього освітні заклади так і недочекаються фахівців, які можуть викладати інтегровані курси...
По-друге, формальна організація та проведення, так званого, конкурсу проєктів модельних навчальних програм Інститутом модернізації (читай "консерватизації") змісту освіти, принаймні того, що стосувалося історичної та громадянської галузі, засвідчила те, що на поле програм, а потім і підручників нових гравців не пускають. Тобто, і тут монополізація не була подолана, і одним проєктам давали "зелене світло", іншим - "червоне" та й ще й з вибриками, мовляв "куди претеся". І експертними висновками, які носили подекуди абсурдний характер і за змістом, і за формою. Вам - зась. Недоросли до "авторитетів". Хоч логіка процесу проста - допустіть на ринок всіх гравців, а педагоги самі виберуть (чи не виберуть) конкретні Модельні навчальні програми з конкретного предмету. Продемонструйте, що педагоги - нові прізвища, імена, - хочуть також прилучитися до реформи. Ага, щоб не так. Під час цього процесу я особисто зрозумів банальну річ (навіть три). Перша. Найкрутіший у нас в освіті не найвищий посадовець, наприклад, міністр освіти і науки. Зовсім - ні. А людина-бюрократ середньої ланки, яка, за її словами, ні на що не впливає, ні за що не відповідає, займається конспірологією і знущається з професіоналів, які прагнуть змін. Це - справді крутий досвід. Хоч багато сил, нервів пішло, але РЕЗУЛЬТАТУ НЕМАЄ.
Друге, це реакція бюрократичної системи на аргументи. Або просто ігноруємо, адже, на думку бюрократа, коли це робиш, то проблеми і ніби-то немає, або обіцяє і не виконує, що теж у дусі сучасного українського державного менеджменту.
Третє, система своїх не здає. Краще хай нерозумними і дивакуватими будуть ті "демократи", аніж визнати непрофесійність у своїх рядах. "Побійтеся Бога".
І окремий цвях, який вкотре просто підтверджує соціальність України. Правда, вона, ота соціальність, носить, як завжди, українську особливість, бо у світі соціальне забезпечення надається людям, які не мають роботи. В Україні - тим, хто має офіційне місце роботи, але на ньому не ефективно виконує свої обов'язки. Освітня система, розглядаючи реформу не для покращення своєї ефективности, а для збереження хай не ефективних, але існуючих моделей, підкреслює небажання реально отримати на виході нову якість середньої освіти. У нас УСІ заклади загальної середньої освіти можуть стати ліцеями. Адже тепер засновниками можуть бути ради не тільки обласного рівня чи міст з чисельністю мешканців більше 50 тис. населення, а й нижих рівнів і до 2024 року саме їм необхідно визначитися з кількістю ліцеїв у межах своєї громади. Тут держава зробила мудро, перекладаючи відповідальність у вирішенні цього питання на конкретні органи місцевого самоврядування. Для цього треба відповідати двом основним критеріям: мінімум два класи по 25 учнів у кожному і запровадження трьох профілів. Якщо спочатку ліцей розглядався винятково як профільна (старша) школа, то тепер її можна прив'язати і до гімназії (5-9 класи), і навіть до початкової школи (1-4 класи). Звичайно, говорять і про матеріально-технічну базу, і про функціональне забезпечення закладу освіти, і про багато чого... Але тепер директори та педагогічні колективи будуть робити все для того, щоб стати ліцеями, всіма правдами-неправдами добирати, спонукати, пропонувати випускникам 9 класів йти у 10 клас, що були дотримані оті дві вимоги. Навіть, якщо не буде в цілому такої кількости дітей, які можуть навчатися у 10-11 класі у конкретній громаді. Буде, за умови кількости дітей у громаді для 10-11 класів, конкуренція, яка часто носитиме не стільки якісниий, скільки суб'єктивний вимір. Буде боротьба за ресурс - учнів, для того, щоб була кількість годин (педагогічне навантаження) для педагогів. Тому перша, суто організаційна проблема вже окреслюється в межах саме невеличких громад, хоч моя пропозиція формувати опорні ліцеї у межах декількох громад, залишається в силі і видається більш перспективною з огляду залежности (чи не залежности) від дітей-учнів 10-11 класів.
А тепер про якість. Як педагоги, які навчають у початковій школі та гімназії можуть якісно працювати з учнями старшої школи, які за визначенням Нової української школи, повинні спрямовуватися на профільне навчання? Якщо не буде у старшій школі класичних предметів, а курси за вибором, практичнозорієнтовані на індивідуальну освітню траєкторію? Ці питання висять у повітрі, адже немає ні Державного стандарту профільної школи, ні Типових освітніх програм для 10-12 класів. Тут моя друга пропозиція запровадити пілотний проєкт (експеримент), який дав би змогу формувати та удосконалювати систему профільної школи вартує уваги. Поки що законодавці закладють чергову міну сповільнненої міни: не буде вистачати фінансів, будуть патерналістські вимоги про збільшення фінансування, не буде якости засвоєння не тільки математики, але й інших предметів, учні 10-12 класів будуть дезорієнтовані і розбалансовані у питанні, що робити їм у майбутньому, матеріальне забезпечення теж кульгатиме. Та кількість учителів (ставок) і педагогічне навантаження збережеться і це основа для майбутніх виборів. А реформа? - запитаєте ви. Реформа - це, насамперед, реалізація частіше непопулярні заходи для покращення чи ефективности будь-якої галузі. Освітня система - не вийняток. Тому наші законодавці і далі сидять на двох стільцях - і красивих, і розумних, і далі трохи вагітні реформаторськими популістськими гаслами, для декларування перед світовою спільнотою прагнень йти вперед і підвищувати рівень освітніх послуг. Але не мають політичної волі їх реалізувати. Тому все залишиться на місці і буде ок. Правда, для кого. Про це історія на сьогодні замовчує. А що буде завтра? - запитаєте. Завтра буде завтра - філософська відповідь, яка нікому не зрозуміла, але всіх задовольняє.
Немає коментарів:
Дописати коментар