Хто такий сучасний педагог? Яким йому бути стосовно самого себе, вимог суспільства, дітей, батьків, держави?
Коли він залишається людиною з великої літери, а коли просто ремісником, який отримує заробітню плату за прочитання годин (уроків)? Чи може сучасний педагог впливати на сучасних дітей? Чи він у свідомості дітей може виглядати невдахою і людиною для биття?
Розглядаючи динаміку взаємин педагога та дитини упродовж 30 років роботи у школі, можу констатувати наступне:
- дитина стала іншою, вона упродовж свого невеличкого життєвого досвіду усвідомила (чи на підсвідомому рівні), що найкраще бути у "бульбашці" - "своїй бульбашці". Яка це бульбашка? Що це за бульбашка? Чому вона виникає? І що з нею робити дорослим? Питань багато і не на кожна можна знайти однозначну відповідь.
Спробуємо розглянути декілька гіпотез. Вони не можуть бути остаточними, але для думаючих читачів стануть предметом роздумів та аналізу.
Перша, інформаційний потік настільки швидкий, що дитина не навчена виділити необхідну інформацію, з якої може отримати користь. Підтвердженням цього є використання мною як вчителем прийомів "коментоване читання". "вибіркове читання". У далеких 90-х роках ХХ століття - їх використовував ефективно для учнів 1-4 класів. Зараз з ним не можуть справитися учні 9-11 класів.
Друге, "центелінали" - діти візуали, які можуть сприймати візуальні елементи, але для їх обгрунтування чи пояснення не вистачає лексики та загальних знань. Тому візуалізація навчальних матеріалів - річ необхідна, але вона ставить педагогів в тупик, коли необхідно вислухати відповіді учнів, пов'язані з ними.
Третє, дитина не навчена докладати зусиль для досягнення результатів. Про це говорять часто. Батьки та вчителі цей аргумент сприймають, але стосовно поведінки з власною дитиною - він не спрацьовує. Аргументи" "вона маленька", "якщо ми не мали, то хай вона матиме", "нічого поганого в цьому не має", "нехай вчиться - йому і так важко", "які домашні обов'язки - все для неї" і так далі... Страшно дивитися, коли 13-річна дитина істерить тільки через те, що її попросили взяти з-під парти сміття і викинути у смітник. І це прохання не в наказовому порядку чи з погрозами, тиском, але й з пропозицією йому допомогти. І дитина не сприймає цього. У психіатрії це, напевне, називається "ломка", на хлопський розум - це не здатність, не бажання, страх вилізти з "власної бульбашки" - зони комфорту...
Наприклад, Арман Дусе, педагог, автор книг "Навчання під час Четвертої Промислової революції", "Залізна людина", зазначає, що "концентрація третьокласників - не більше ніж 9 секунд". А тепер уявити те, що дитина сидить 45 хв. на уроці. Якщо враховувати такий аргумент, то ми неминуче прийдемо до того, що освітній хаб - це своєрідна лабораторія, куди входять діти - їм вставляють чіпи з інформацією, яку можна зчитати свідомістю за тих 9 секунд, потім період релаксу - невідомо скільки, потім знову "вприскування" інформації за 9 секунд. і знову перепочинок. І тоді професії вчителя непотрібно, потрібно тільки розробника інформаційних чіпів, які знають і можуть практично використати нейрофізіологію.
Це майже фантастика, але діти таки не можуть 45 хвилин вчитися у класі: у них багато індивідуалізації, загроз "вийти з під контролю зі своєї бульбашки", "стати загрозою іншим учасникам освітнього процесу". Це час від часу трапляється у школах США, коли учні розстрілюють своїх ровесників.
Коли він залишається людиною з великої літери, а коли просто ремісником, який отримує заробітню плату за прочитання годин (уроків)? Чи може сучасний педагог впливати на сучасних дітей? Чи він у свідомості дітей може виглядати невдахою і людиною для биття?
Розглядаючи динаміку взаємин педагога та дитини упродовж 30 років роботи у школі, можу констатувати наступне:
- дитина стала іншою, вона упродовж свого невеличкого життєвого досвіду усвідомила (чи на підсвідомому рівні), що найкраще бути у "бульбашці" - "своїй бульбашці". Яка це бульбашка? Що це за бульбашка? Чому вона виникає? І що з нею робити дорослим? Питань багато і не на кожна можна знайти однозначну відповідь.
Спробуємо розглянути декілька гіпотез. Вони не можуть бути остаточними, але для думаючих читачів стануть предметом роздумів та аналізу.
Перша, інформаційний потік настільки швидкий, що дитина не навчена виділити необхідну інформацію, з якої може отримати користь. Підтвердженням цього є використання мною як вчителем прийомів "коментоване читання". "вибіркове читання". У далеких 90-х роках ХХ століття - їх використовував ефективно для учнів 1-4 класів. Зараз з ним не можуть справитися учні 9-11 класів.
Друге, "центелінали" - діти візуали, які можуть сприймати візуальні елементи, але для їх обгрунтування чи пояснення не вистачає лексики та загальних знань. Тому візуалізація навчальних матеріалів - річ необхідна, але вона ставить педагогів в тупик, коли необхідно вислухати відповіді учнів, пов'язані з ними.
Третє, дитина не навчена докладати зусиль для досягнення результатів. Про це говорять часто. Батьки та вчителі цей аргумент сприймають, але стосовно поведінки з власною дитиною - він не спрацьовує. Аргументи" "вона маленька", "якщо ми не мали, то хай вона матиме", "нічого поганого в цьому не має", "нехай вчиться - йому і так важко", "які домашні обов'язки - все для неї" і так далі... Страшно дивитися, коли 13-річна дитина істерить тільки через те, що її попросили взяти з-під парти сміття і викинути у смітник. І це прохання не в наказовому порядку чи з погрозами, тиском, але й з пропозицією йому допомогти. І дитина не сприймає цього. У психіатрії це, напевне, називається "ломка", на хлопський розум - це не здатність, не бажання, страх вилізти з "власної бульбашки" - зони комфорту...
Наприклад, Арман Дусе, педагог, автор книг "Навчання під час Четвертої Промислової революції", "Залізна людина", зазначає, що "концентрація третьокласників - не більше ніж 9 секунд". А тепер уявити те, що дитина сидить 45 хв. на уроці. Якщо враховувати такий аргумент, то ми неминуче прийдемо до того, що освітній хаб - це своєрідна лабораторія, куди входять діти - їм вставляють чіпи з інформацією, яку можна зчитати свідомістю за тих 9 секунд, потім період релаксу - невідомо скільки, потім знову "вприскування" інформації за 9 секунд. і знову перепочинок. І тоді професії вчителя непотрібно, потрібно тільки розробника інформаційних чіпів, які знають і можуть практично використати нейрофізіологію.
Це майже фантастика, але діти таки не можуть 45 хвилин вчитися у класі: у них багато індивідуалізації, загроз "вийти з під контролю зі своєї бульбашки", "стати загрозою іншим учасникам освітнього процесу". Це час від часу трапляється у школах США, коли учні розстрілюють своїх ровесників.
Немає коментарів:
Дописати коментар