ПОШУК

 Усе має причину та наслідок. І виступ одинадцятикласників - це вишенька на тортику байдужості та інфантилізму суспільства в цілому. Це - наслідок. Держава для тих, хто демонструє до неї зневагу, до її інституцій, до її існування, як необхідної умови майбутнього, не є чимось важливим і цінним. 

Кожен несе свою відповідальність. І дорослі, і діти, і ті, хто про це говорить, повинні визнавати свої помилки. І робити все для того, щоб більше їх не повторити. Поради давати - невдячна справа. Кожен має свій погляд на такі події і кожен бачить дії через призму власних цінностей. До речі, сценічний номер є ще однією ланкою логічного ланцюжка та продовженням того, що українські підлітки слухають російського Моргенштерна... Це або байдужість, або зневага, або .... . 

І це на фоні багатьох патріотичних заходів, які проводяться у закладах освіти і постійні волонтерські акції, і багато чого, що, на думку організаторів, є маркером патріотичного виховання. А результат, принаймні такі події, принаймі у частини майбутніх українських громадян засвідчують зворотний ефект. І будь-яка форма повинна мати зміст. Адже заходи інколи не несуть глибинної емпатії та усвідомлення важливості держави, як необхідної складової збереження нації. Те, що колись називалося, - "йти від душі", сьогодні часто "просто йде". У якому напрямку та до якої цілі? Відповідь - пустота та пустота. 

Крім того, інформаційний простір мав би створювати інформаційну протидію поширенню таких учинків. Навіть якщо це одинадцятикласники... Позитивні приклади прояву поваги та доброзичливості знівелювали би значний негативний вплив такого повідомлення на суспільство. І тим самим додавали би впевненості суспільству у власній силі та подоланні перешкод.

Моральний стимул - це просто вибачитися тим, хто це вчинив, перед Збройними Силами України, як інституції, яка дає можливість суспільству жити, вибачитися, як і зробити те, що зробили, публічно, не ховаючись за чиїсь спини, не виправдовуючись, не "відморожуючись від суспільства" Прийняти свою частину громадянського відповідальності за долю власної держави. 

Насильство - недопустиме у суспільстві. Проста теза, яка часто залишається на його задвірках. Звичайно, наше суспільство травмоване. І не тільки війною. Градус його постійно підвищується. І причин у цьому багато. Від особистісних - і до інофрмаційного простору, який виливає багато лайна, перетворює нас на споживачів інформаційного фастфуду. Ген несприйняття жорстокости як прояву зла - це дорога до нівелювання людського у людині. І насильство вчителя теж недопустиме. Часто варто дивитися не в момент чинення насильства, а "до того" і "після того". Бо людина не робот, і те, як вона вчинить "після" - це маркер усвідомлення цінності людини. Емпатія та вибачення - це не приниження. Це шлях до удосконалення. Але це можуть тільки сильні, можуть ті, хто вірять в Бога, відчувають ще колективну відповідальність за суспільство та державу. Адже розбурхане суспільство, яке палахкотить  вогнем себелюбства, злоби та ненависті - це шлях у прірву моральної деградації та цинізму.  

І жоден з тих, хто був на заході, теж не мав сміливості вже у той момент встати і сказати.... Принаймні бути Василем Стусом, який у палаці "Україна" 1965 року піднявся на захист Людини,  у ХХІ столітті складно або й неможливо... Це - ціннісний стержень, який потребує готовності до самопожертви. 

Світ міліє... Світ постправди розчеплює людське у людині на атоми, творячи нову людину, Людину, що йде ... Йде куди і на віщо?