І знову повертаюся до книги "Подолати минуле: глобальна історія України" Ярослава Грицака. Тези, які є у ній, викликають амбівалентні відчуття... Але розділ "Міжрозділ: коротка історія української пісні" все-таки дає підстави зупинитися та замислитися.
(Цитати)
1. "На свій .спосіб Андерсон повторив думку Ернеста Ренана... У своїй відомій лекції в Сорбонні "Що таке нація?" (!882) Ренан твердив, що нація - це не про спільну мову, спільну релігію чи спільні економічні інтнереси. Нація найперше - духовний принцип. Це результат жертв та самовідречення - бо ми любимо відповідно до жертв, на які згодилися".
2. "Він (Андерсон) ніколи не роз'яснював, звідки вона (любов) береться. Його критики дали відповідь за нього: вона сягає дитинства. Умовно кажучи: любов до нації береться з пісень, які мати співала в колисці або які лунають у дитинстві з платівок, радіо й телебачення. Ще спостерігачі народної творчості зауважували: слово проомовлене діє не так сильно, як слово проспіване".
3. "Сукупний образ України з народних пісень становить основу українського національного міту. Міт тут - не неправда чи свідоме перекручення, а набагато глибше поняття. Це щось на зразок біблійної істини, а тому більше за дрібні правди чи брехні щоденного світу".
Чим сприймається міт? Душею.
Що необхідно душі для того, щоб пізнати трансцендентні сенси? Спокій та час...
У сучасному інформаційному постмодерному просторі відсутні й спокій, і час... Модерність уже змінюється постмодерністю. Світ глобалізується і уніфікується та водночас атомізується. Цінности спільнот занепадають, нищаться, знецінюються часто у брутальний спосіб. Нові цінности носять індивідуальний характер і не завжди "здатні до жертв заради нації". Вони не є цінностями, які об'єднують, адже для будь-якого об'єднання необхідні зусилля, мотивація, бажання, час та розуміння іншого.
Українська народна пісня у первісному (первинному) вигляді вже не тривожить душі сучасних молодих людей, не заряджає їх енергією спільноти для творення нового/модерного (за висловом митрополита Андреяя Шептицького) "у власній хаті" загального щастя та добра. Вона не виконується спільнотою: ансамблем, хором на сімейно-родинних урочистостях, на сценах малих та великих закладів культури.
Звичайно, це може сприйматися, як сум за минулим, (і традиційно) смуток за "старими добрими часами". Звичайно, це може сприйматися, як нерозуміння сенсів сучасного постмодернізму, ліберального індивідуалізму. Але ефективність (а не ефектність) епохи відзначається чи визначається не економічним добробутом, хоч це дуже важливо, а спільними цінностями тих, хто творить цей добробут. Інформаційний простір - це часто накопичення інформації (інформаційного сміття), яке власне тисне на душу людини і зрештою ставить її перед вибором: або зберегти душу, або піддатися розбурханому морю сучасности, або стати байдужим до всього, що "дістає". І кожен робить свій вибір...
(Цитата) "Антропологи пропонують такий образ: стара висока культура - це ніби великий корабель, який потонув та опустився на дно народної культури. І хоча там він розбився і змінився, його загальні контури неважко впізнати".
Що у сучасному для кожного з нас розумінні та тлумачення "стара висока культура" для незалежної України? І яка вона - народна культура - сучасної України? І як вони можуть чи на можуть поєднуватися? І який продукт такої взаємодії буде для покоління кінця ХХІ століття? Одне із міжнародних досліджень говорить, що тексти пісень упродовж 60-70-и останніх років спрощуються, образи стають все очевиднішими, відвертішими. Для їх розуміння непотрібно багато розуму, а ще менше почуттів. Адже емоціями сприймати глибини світу не можна. Тому, якщо проєктувати подальший розвиток того. що ми зможемо (чи не зможемо) називати "народною культурою третього тисячоліття", то так за років надцять, або за декілька століть ми, людство в цілому, зможемо уніфікуватися в її образах на рівні первісности. А "висока культура" буде для більшости - інтелектуально вбогих - недоступна. І не тому, що її не буде, а тому що вона буде викликати у них "тошноту" та "блювання", адже для її сприйняття необхідні і мислення, і розвинуті почуття, і, зрештою, досвід спількування "з високим".
Отож, поки є ще люди-носії "давньої української культури" запрошуємо за стіл і вчимося співати українських народних пісень. Хоча б по одній-дві строфи, хоча б в один голос. Але для того, щоб відчути оте єднання української спільноти у такому буремному ХХІ столітті для кращої долі собі та державі... Для того, щоб ще на трохи зберегти міт. Адже "Нація найперше - духовний принцип. Це результат жертв та самовідречення - бо ми любимо відповідно до жертв, на які згодилися"
Немає коментарів:
Дописати коментар