У рамках громадянської освіти учні 6-х класів взяли участь у Євроквізі. Він складався з трьох турів і мав на меті ознайомити гімназистів з історією розширення Європейського Союзу, яке відбулося 20 років тому - у 2004 році. Наступним кроком було розташувати події за критерієм "пізніше-раніше" і наостанок впізнати місто і позначити його на карті.
Було цікаво та захоплююче...
Будь-яка людина, якщо вона намагається зрозуміти систему, то неминуче опирається на свій досвід. Це зрозуміло, але... Досвід є досить обмеженим і "не свіжим". А тому виникають у свідомості тільки уявлення про... Уявлення - це те, що людина думає про той чи інший процес. І немає повної гарантії, що уявлення та реальність накладаються. Тобто, що уявлення - це реальний стан справ. Такої впевненості немає.
Сьогодні часто обговорюють результати опитування, які стосувалися різних питань діяльності педагогів, які викладають у 5-6 класах Нової української школи. Окреслено проблеми використання педагогами інструментів, починаючи від ідей НУШ, до аналізу законодавчої бази (освітньої програми, модельної програми, підручника), вміння їх використовувати під час освітнього процесу (методичної роботи), і оцінювання, і наявності матеріальної технічної бази, і насамкінець дещо ущемлено - про мотивацію та психоемоційного виснаження.
Так формується уявлення про те, що найважливіша фігура у всьому освітньому процесі - педагог, що справді так. Але немає розуміння того, що є інші учасники освітнього процесу - здобувачі (учні) та батьки. І про те, які їх уявлення про перебуванні в школі, ні педагог, ні освітній менеджмент не намагається дізнатися. На жаль. Тобто, учні та батьки для освітнього управління є чимось статичним - метафізичним, незмінним. Такі собі непохитні уявлення... Які не знаю на чому грунтуються, але вони таки уявлення і до дійсності мають дуже опосередковане відношення. Трохи дивно, враховуючи те, що крізь у норматичній базі зазначено суб'єктно-суб'єктні відносини учасників освітнього процесу. Тому які педагоги - то є важливо. а які батьки та учні - то, як Бог дасть.
Тепер трохи аргументів. Сучасне покоління "альфа" має таку тенденцію: "грати" за власними правилами, які формуються на їх уявлення та досвід. І ці правила вони можуть змінювати залежно від того, як розвиваються події, у яких вони беруть участь. Тобто така собі динамічна структура, яка "не прив'язана" до загальнолюдських цінностей та опирається на цінності, які вигідні індивідуальній особистості. До речі, така тенденція носить глобальний вимір.
По-друге, домовлятися та узгоджувати правила між учасниками освітнього процесу у системі загальної середньої освіти стає дедалі складніше, адже формально вони узгоджені, а фактично частина з них бойкотується учнями... Тому виходять певні "ножниці" - ми приймаємо формально правила, але їх апріорі виконувати не будемо, тому що маємо власні "правила", які можемо будь-коли змінювати. І це для нас "класно"! - позиція значної частини учнів.
По-третє, чомусь у висновках соціологічного опитування вбачається тенденція розділити педагогічну спільноту на умовно "хороших" - це педагоги початкових класів, та "не дуже хороших" - педагогів 5-6 класів НУШ. Перші - все роблять, виховують, формують, знають, вміють.... І в цілому до них ніяких претензій немає і не буде.... А інші - ніт не вміють, не знають, не хочуть, не бажають, не мотивовані.... Але у цьому калейдоскопі у мене виникає питання: "А на основі чого такий поділ на "хороших" та "не дуже хороших"? Де ті дослідження, що засвідчують позитивну динаміку та успішну результативність початкової школи? Тільки цього року будуть пілотувати інструмент, який може трохи привідкрити завісу ефективності роботи педагогів початкової школи... Але це тільки буде. Мені, як педагогу, який працює у 5-6 класах, доводиться робити подвійну роботу: по-перше, формувати те, що не сформувала початкова школа (і не намагалася сформувати у значної частини дітей), по-друге, розвивати те, що повинні розвивати у 5-6 класах. Подвійне навантаження таки дуже виснажує. Але "ордени" вчителі початкової ланки отримали.
По-четверте, класно-урочна система то є "прокрустове ложе", яке каструє ідею Нової української школи у контексті психології сучасних дітей. Адже якщо дитина може фіксувати увагу на об'єкті 9 секунд, які хочуть перевести у 9 хвилин, а дітей у класі 25-30, і у них увага не синхронізована, то скільки зусиль треба педагогу, що пояснити завдання класу з 25 - 30 учнів. Треба врахувати те, що синхронізувати увагу у всіх учнів у класі не вдасться. Це неможливо відповідно до психології людини.
Для групової роботи у дорослих діє правило, коли у групі є один демотиватор, то ефективніть діяльності групи знижується. А у класі з розбалансованою увагою дітей-демотиваторів більше, ніж 1. Тому робота у групі учнів є в принципі неефективною. Звичайно, є варіант, який пропонують для дорослих, не допускати до роботи у групі тих, хто демотивує її діяльність. Але куди таких дітей, які демотивують інших у групі, подіти?
І про цінності... Це одне з найскладніших питань. Найкраще, коли різні покоління мають розуміння універсальних цінностей. В Україні - це може бути Українська хартія вільної людини. Але поколіннєвий розрив, який розпочався з масовим запровадженням гаджетів, зробив це неможливим. Тому освітній процес - це своєрідна екзистенційна боротьба між поколіннями, які мають різні цінності. Покоління наполегливо запроваджує ті "цінності", які були "не нормою" ще в недалекому минулому. Ось деякі з них.
Перша - ігнорування, тобто не реагування на намагання педагога комунікувати з дитиною. Дитина "наполегливо сидить у гаджеті" і "ніяк не хоче з нього вилазити". Граючись у гаджеті, дитина різного віку дитиніє і 16-річні стають 10 річними або й 6-річними. І це одна з глобальних проблем. Яким би не був педагог, гаджет його переможе у контексті можливостей. Залежність - це загроза мисленню дитини, яке "вимикається" і "не вмикається", це "цифрова епідемія", яка загрожує залежністю і не здатністю людини сприймати реальність, живучи у бульбашці ілюзій.
Тобто "не норму" тепер треба сприймати, як норму.
Друга "цінність" - це використання ненормативної лексики. Це теж стає "нормою" та виявом "індивідуальності". Коли учень питає про те, чому не можна спілкуватися без ненормативної лексики і що тут такого, то це засвідчує тенденцію, коли загальна культура примітивізується.... Це світоглядні розриви, які досягли значних масштабів.
Третя "цінність" - це не вміння стримати природні рефлекси, пов'язані з виявом емоцій через видання тваринних звуків. Тобто, дитина не вміє контролювати свої емоції у людсьий спосіб, і виражає їх на рівні тваринному. Кірка мозку не може стримати функції підкірки. І дитина або говорить, що це "прикол", або відмежовується фразою "що я такого зробив" чи "це не я". Це теж прояв індивідуальності, бо "мені це можна" Заввага при цьому є такою, дитина інивідуально спілкується відповідно до людських норм, але коли приходить у класне середовище, то намагається проявити себе в інший спосіб. Тут відбувається боротьба цінностей. Звичайно, може молоде покоління педагогів сприймає такі прояви індивідуальності як норму. І це для них природно. Але для покоління, яке має цінності добра, любови, емпатії, світла та й простої людської відповідальності, це надзвичайно тяжка ноша, тримати світ моралі в ідивідуалізованому атомізованому світу. І не тільки тримати, але й намагатися "довести" сучасному молодому поколінню, що це важливо. До речі, є таки учні, які сповідують загальнолюдські цінності, їх стає дедалі менше у класах. Але вони є. І чи десь є дослідження, який стан їх здоров'я в індивідуально-атомізованому середовищі? Наскільки їх захворювання носять психосоматичний характер?
Знову повертаємося до коефіцієнту корисної дії (ККД) між здобувачем освіти та педагогом. Він прямує до нуля, він демонструє ціннісну кризу освіти як такої. І це носить глобальний характер.
І повертаємося до початку. Кожен зараз живе уявленнями, які не є реальністю. Так творимо ілюзії, які не стільки вирішують проблему, скільки поглиблюють кризу. Адже уявлення - це бажання дати просту відповідь на складне питання. А так у житті немає... І система продовжує деградувати у контексті цінностей.
Місто дихало на повні груди. Все навколо зеленіло та цвіло. Все давало людям життєдайну тінь. І кожен, хто проходив біля зеленого дерева інколи на мить зупинявся, не бажаючи знову повертатися під палюче сонце. Природа благоговіла. Пташки сідали на гілки крон, подекуди робили гнізда, і виводили пташенят. Так, як і у життя людей, були старі поважні дерева, які віджили свій вік і чекали розв'язки. Вони ставали сухими, трухлявіли, дупліли, загрожували життю та здоров'ю людям. Ідилія, яка могла б тривати довго...
Але життя людське завжди має своє чорне піднебіння. І тут з'явилися люди з пилами, і почали "творити" свій світ. Смертей на війні багато і, посилюючи трагедію держави, люди підняли руки та живі дерева. Дерева плачуть. Їх ніхто не чує, але вони гинуть, ставши високими пеньками. Ні, вони намагаються ще боротися з людським варварством, Але є безсилими. Помирає природа міста, помирає тінь дерев як символ зеленого міста. Цінність - це не те, що ми декларуємо, а те, що ми робимо. Лицемірство - це символ радянської доба, яка продовжується уже впродовж 32 років незалежної України.
Смерті українських воїнів-героїв - це і на захист природи, української природи, яка є невід'ємною частиною нашої ідентичності. І бережне ставлення до природи - це пам'ять про Героїв, які віддали життя за нас. Пам'ятаємо. Бережемо. Цінуємо.
Пошук наукоємних платформ для визначення реальности в освітніх системах різних країн - це те, що зроблено у глобальному освітньому просторі ХХІ столітті. PISA - це досить класний інструмент для цього.
Україна вдруге брала участь у дослідженні. Результати звичайно різняться між собою. І тут важливо зрозуміти реальність. Дані - це своєрідна ширма, яка складає набір певних сподівань та ілюзій щодо наявного діагнозу функціонування освітньої системи в Україні. Результат, звичайно реальний, - і це таки добре. Далі є робота над визначенням, що не так в освітній системі, та розробка і стратегічного, і тактичного хоч якихось планів змінити ситуацію. Але... Що не так? Війна та ковід - це ті причини, на які звертають увагу більшість суспільства та державного управління. Це ніби так, і ніби не так. Адже це видається поверхневим аналізом, який не дає, власне, глибинне розуміння проблем.
Освітній процес у ЗЗСО, програми, кількість годин в тиждень, відведених на вивчення того чи іншого предмета, підручники, підготовка майбутніх вчителів та їх перекваліфікації, рівень мотивації здобувачів освіти, ставлення до освіти в сім'ях, родинах...
Про це А.Шляйхер не може знати, бо не живе всередині системи. Тобто результати - об'єктивні, але їх аналіз не може бути його предметом досліджень. Тут варто говорити про те, що це "домашнє завдання" самої української системи освіти. Чи вона здатна це об'єктивно зробити? І наскільки є інструментів, щоби таки впливати на неї?
Є ще те, що називається "рабством здобувача освіти". Це відсутність його системного вибору в системі освіти. Йому не дають - ні система, ні батьки, ні педагоги - обирати і нсти відповідальність. Поки що мотиваційно значна частина дітей 15 років імпотентні. Їм нічого не треба - і вони сприймають освітній процес у школі як догмат та ерзац-продукт. Але діти не знають, що вони хочуть, бо їм не дають можливості спробувати і взяти хоча б елементарну відповідальність. Імпотентно безвольні діти деградують поступово та впевненно. Спрощення, споживання ерзац-культурного контенту, споживання культури споживання - це те, що творить нову реальність, яку неможливо змінити.
Розрив цінностей між поколіннями. Формування віртуального простору серед дітей і втрата реальності. Це певна катастрофа виховної парадигми, яка не встигає за логікою нового покоління.
Жити ілюзіями надзвичайно класно, адже людина вимикає критичне мислення і боїться говорити собі про реальність. Але реальність таки рухає дійсність, і вона таки наздожене тих, хто живе ілюзіями і накриє дев'ятим валом. У нашій освітній системі кожен має свою інформаційну бульбашку, своє уявлення про дійсність, які відмінні від реальності. І консерватизм системи, й ілюзії не дають змоги зрушити процес трансформації освітньої системи.
Освіторія (голова Зоя Литвин) дала змогу мені висловити свою думку з приводу втілення педагогами ідей, закладених у результатах PISA. Щиро вдячний. Життя продовжується. Війна теж і ми вчимося жити в новій реальності. Чи навчимося? Чи схочемо навчатися? Час покаже.
"Ми розуміємо, що не будемо в НАТО чи будь-якому потужному безпековому союзі упродовж цієї війни (поки триває ця війна – Ред.). Але скажіть, скільки життів коштує одна фраза на вільнюському саміті: Україна буде в НАТО після цієї війни", після того, як буде безпечно?" – додав Зеленський.
На що вказують ці цитати? Думка суб'єктивна, але має право на існування. Перше, для вступу України в НАТО російсько-українська війна повинна завершитися. Тут позиція Президента України зрозуміла. Питання в іншому, наскільки цю думку підтримує пнх. Адже, коли його теза про нейтральність та позаблоковість України є однією з визначальних, то пнх* не зацікавлений у припинені воєнних дій. Тобто скільки війна буде продовжуватись - невідомо.
По-третє, політичне управління державою з 2019 року робило кроки для унеможливлення просування процесу підготовки до вступу України в НАТО. Це і відсутність перемовин щодо План членства в НАТО і поновлення щорічного плану співпраці з НАТО, не зважаючи на фіксацію стратегічного бажання вступити в ЄС та НАТО у Конституції України. Чому це відбулося? Не бажання виконувати свою домашню роботу щодо боротьби з корупцією, законністю, дотримання свободи медіа, зменшення впливу олігархів на політичні та економічні рішення, саботаж, непрофесійність, діяльність ворожих спецслужб в українських владних кабінетах? За це відповідають ті Герої та Патріоти, які борються на фронті.
По-четверте, зараз активізувалися прихильники посередництва перемовин та "мирних планів". Сюди можна записати і Китай, і Бразилію, й Індію, і ПАР, і Папу Римського, і Туреччину. Президент останньої під час розмови з Президентом України В. Зеленським за непідтвердженою інформацією пояснив популярно: або ви розпочинаєте мирні перемовини, або буде мати ще більші катастрофи.
По-четверте, у контексті політичних процесів росія озвучила свої шість вимог щодо початку мирних перемовин, які є ультиматумом і "пахнуть" більшовицьким ультиматумом УНР грудня 1917 року.
Що це означає? З однієї сторони, силою зброї та ресурсною підтримкою заїідних патрнерів війна продовжується на теритоорії України. І переходить у затяжну фазу. Погіршення показників розвитку економіки країн антипутлерівської коаліції спричиняють до посилення позицій ультраправих, які часто опираються на фінансову підтримку росії. Це за замовчуванням відповідно до принципів демократії може неминуче відобразитися на результатах парламентських, президентських виборів. А прихід до влади проросійських сил, які називатимуть себе "партіями миру" на відміну від "партій війни" поставить у складне становище українську політичну владу щодо визначення подальших перспектив як стосовно проведення війни, так і політичних питань та безпекових гарантій. Якщо останні будуть актуальними відповідно до зміни політичних орієнтирів?
Спрогнозувати політичний та безпековий параметри на відміну від воєнних дій справа невдячна, але ймовірність того, що партія "яка різниця", у якої з 24 лютого 2022 року щось пішло не так, буде шукати безвідповідальні компроміси, - стає очевидним.
14 січня 2023 року - знову і, як уперше, обстріл рашистами мирної дев'ятиповерхівки у Дніпрі. Руйнування, загиблі, потерпілі, невідомість... Ненависть і злоба народжується у глибинах нашої свідомости до рашистів. Ми неодмінно покараємо, за кожного загиблого покараємо, за сльози матерів і всього народу - покараємо нечисть рашистську. Але це буде тривати! Не раз, не два, не три. Багато разів. Як і до цього випадку! І для кожного з українців кожен з таких випадків буде , як уперше, бо пережити смерть співвітчизника - це трагедія і вони наносять шрами на серці і на душі.
Ми переможемо! Це буде. Хто і що вкладає у перемогу? Питання: "Коли?" - сакральне і тривожне... Багато людей висловлюють думку, що це буде у 2023 році, бо далі вибори у багатьох країнах, бо далі світ втомиться від допомоги України, бо далі стагнація національних економік, бо далі... І ще багато "бо"... Але ці "бо" ніяким чином не залежать стовідсотково від нас. Ми можемо просити, мотивувати, демонструвати, наполягати, "висловлювати занепокоєність", але це не означає, що партнери нам дадуть стільки, скільки ми просимо... "Бо", знову
"бо" вони просто не мають на складах того, чого ми просимо у такій кількости, якій ми просимо,
бо існують національні інтереси безпеки того чи іншого держави-партнера,
бо демократичні процедури часто впираються на активне проросійське лобі, яке використовує всі демократичні механізми, що сповільнити цей процес,
бо кожна держава має свій електорат і незабаром вибори, які також часто визначаються (о, еврика!) телевізором та холодильником, тобто економічний спад неминуче приведе на виборах до влади тих, хто має прості відповіді на складні питання (так, як і в Україні),
бо потрібен час, щоб достатню кількість зброї та боєприпасів виробили ВПК тих держав,
бо необхідно час, щоби навчити наших воїнів користуватися військовою технікою,
бо (думка партнерів) "а де ваше бажання самим виробляти хоч якусь військову техніку".
Кожен з громадян України повинен чітко усвідомити, що нас будуть нищити рашисти у всі можливі способи, що це відбувається і на фронті, і в тилу. Що щось змінити ми не в силах, бо і надалі залежимо і будемо залежати від бажання західних союзників постачати зброю та боєприпаси у достатній кількости. Бо залежимо і від тих, хто приймав і далі приймає рішення, які ніяк не можуть засвідчити про бажання розробляти, випускати, ремонтувати власну сучасну військову техніку та боєприпаси. Сюрреалізм української дійсности у час російсько-української війни полягає у протистоянні "безмірної кількости рашистів, яких відправляють на забій" та тієї кількости "точних боєприпасів, якими українські збройні сили їх нищить". Кількість підданих на кількість озброєння та боєприпасів від союзників. Ми, українці, на суб'єктивну думку, мали вікно можливостей до моменту запровадження мобілізації в росії. Тоді це була для пнх* "страшна забавка" - "спеціальна воєнна операція" пнх*, з ймовірними малими втратами, з облудними уявленнями про силу ЗСУ! Тобто тоді психологічно ЗСУ своїми сміливми, героїчними діями нокаутувала рашистів. І ось тут треба було добивати... А? Не було чим. Тепер, навіть, усвідомлюючи всю безнадійність своєї ситуації пнх* став у принцип і буде робити все для затягування війни. Час, на жаль, грає проти нас.
Нам, кожному українцеві, у цій ситуації силою волі треба розуміти і бути готовим померти. Померти, будь-де, на фронті чи в тилу!
Ми - нація-смертників, які готові вмирати за цінности свободи та демократії, як і за цінности нашого вибору! Ми залишимся нескореними у пам'яті інших народів, як приклад того, що ціна вибору часто спричиняє до загибелі нації, яка зробила свій вибір. Так, це геноцид! Так, умови, у яких ми перебуваємо, створені не вчора і навіть не позавчора! Ми не хочемо, щоб нас вбивали, тому
Ми боремся, боротимемося і будемо боротися! Нас будуть вбивати, нищити! Ми це повинні сприймати, як данність! Бо за це ми зробили у свій час свій вибір. Вибір свободи та вибір державного управління. Може, і залишиться після Великої Війни частина українців: і в Україні, і у світі. Але чи будуть вони українцями-носіями цінностей свободи і демократії? Питання, відповідь на яке кожен буде давати сам.
У
Додатку 16 Державного стандарту базової середньої освіти «Вимоги до обов’язкових результатів навчання учнів у соціальній і здоров’язбережувальній
освітній галузі» вказані загальні та конкретні результати у таких аспектах:
1.Турбота про особисте здоров’я і безпеку, уникання факторів
ризику, реагування на чинники і діяльність, яка становить загрозу для життя,
здоров’я, добробуту власного та інших осіб.
2. Визначення альтернатив, прогнозування
наслідків, прийняття рішень з користю для власної безпеки та безпеки інших
осіб, здоров’я та добробуту.
3. Аргументований вибір здорового способу
життя, аналіз і оцінка наслідків і ризиків.
4. Підприємливість та етична поведінка для
поліпшення здоров’я, безпеки і добробуту.
Відкриваємо Методичні рекомендації щодо оцінювання навчальних досягнень учнів 5-6 класів, які здобувають освіту відповідно до нового Державного стандарту базової середньої освіти, затверджених наказом № 289 від 1 квітня 2022 року і у Характеристиці результатів навчальної діяльности п’ятикласників соціальної і здоров’язбережувальної освітньої галузі, є
1.Піклується про здоров’я
2. Приймає рішення для безпеки
3. Виявляє підприємливість і поводиться етично.
Як співвіднести те, що
є у Державному стандарті базової середньої освіти та Характеристиці результатів
навчальної діяльности п’ятикласників?
Питання риторичне.
Наступне, якщо ми маємо модельну навчальну програму з інтегрованого курсу «Безпека,
здоров’я, добробут», і в ній теж є очікувані результати, відповідно до
Державного стандарту базової середньої освіти.
У Методичних рекомендаціях у дуже загальних рисах виписана процедура оцінювання
як виставлення рівнів, балів, описового оцінювання. Але відсутні пояснення, на
що опиратися педагогові під час оцінювання: на загальні чи конкретні результати
Державного стандарту базової середньої освіти, на очікувані результати
Модельної навчальної програми, чи на очікувані конкретні результати Навчальної
програми, розробленої педагогом у конкретному закладі освіти.
Зрештою, і в першому, і у другому
документах ці положення виписані
настільки загально, що вчитель просто не завжди розуміє, який конкретний
приклад може показати їх реалізацію, або ж, навпаки, усе, що робить педагог, до
них підходить. Тому і приходить старий та перевірений спосіб оцінювання «на око».
Він – безпомильний, бо немає конкретики. А без конкретики – все, що «намалює»
(перепрошую, напише, виставить педагог – «реально об’єктивне»). Зрештою
перевантаження кількістю критеріїв теж відіграє важливу роль і стає основою
формального підходу педагога до виконання такої роботи.
Тому, я пропоную перекласти для
педагогів «доступною, зрозумілою та
конкретною мовою» те, що можна оцінити. Хоч у даній галузі є виклик, адже
оцінювати треба те, що дитина робить вдома, на вулиці, в іншому – не освітньому
середовищі, а тому, хоч не хоч, а необхідно мати інформацію з тих середовищ, -
від батьків, самооцінка, від однолітків тощо. Тут зазначу, що це проєкт, версія,
яку можна піддавати аналізу, конструктивно критикувати, шукати оптимальних
формулювань, вилучати, додавати, робити все для того, щоб зробити якісний / чи
відносно якісний продукт.
Пошук відповідей на здавалося б прості питання, які стосуються управління державою у галузі освіти завжди непрості і часто визначаються досвідом. Ні, так, щоб розуміти процес його функціонування, не потрібно багато часу. А от зміни - то є інша сторона медалі.
Система ніколи не може реформувати саму себе. Будь-яка. Це аксіома. Адже налагоджені зв'язки, які дозволяють системі отримувати не стільки ефективність від управління, скільки консервувати вже наявні можливості, що приносять їй дивіденти.
Систему необхідно спонукати, мотивувати, створювати такі важелі впливу, які б несли потребу виходити із зони комфорту. Хто це може зробити? - запитаєте ви.
Це можна зробити або на законодавчому рівні, коли виконання норм закону дозволяє змінюватись і структурно, і діяльнісно.
Або через вплив суспільства, яке спонукає системно вести з ним діалог і приймати відповідальні консенсусні чи компромісні рішення. Якщо цього не відбувається, то суспільна думка спонукає чи примушує до цього...
Є ще третій шлях політичної відповідальності, коли політичні "зашквари" є підставою для відставки очільника. Хоч у цьому випадку важливу роль відіграють саме суспільні резонанси. І зрештою повага очільника і до системи, і до самого себе. Так звана, гідність, про яку часто говорять. Але ми - суспільство - часто забуваємо, що, не зважаючи на тридцять років незалежности, у нас мають міцні корені радянські традиції. Вони і далі тримаються у діяльности бюрократів різних рівнів.
Отож, демагогія і політичний популізм для очільників, то є найкращий засіб впливу на майбутній електорат. Продекларувати - це дуже класно і просто. "Хочете почути від мене, хорошого, те, що вам має сподобатися?" - "Будь ласка!". Про системність реформування бюрократичної системи не говорить хіба що лінивий. Але віз і далі там. Тобто - у радянському минулому. Система будь-які ініціативи спускає на гальми і, таким чином, їх ініціаторів бере з мор. Хто - кого. І тут оті, що намагаються якимось чином вплинути на стратегічні процеси, стоять перед вибором. Він простий і складний водночас.
Або я буду наполегливо просувати свою ідею - пропозицію, яка в результаті ляже під сукно на столі бюрократа вищого рівня управління. І при цьому всі будуть мило посміхатися, говорити про те, яка ініціатива класна, яка необхідна.... Але при цьому не буде взята для розробки відповідних нормативно-правових актів з подальшою їх реалізацією. І система виснажує таких ініціаторів, які розуміють демократію, як діалог між бюрократами та небайдужими громадянами. Аби вони зрештою зрозуміли, що таким ініціативним не місце у системі. І такі ініціативні через деякий час - наскільки вистачить сил, здоров'я, нервів, команди підтримки - переходять з системи або у приватні структури, або у громадський сектор, або взагалі йдуть з освітньої системи - розчаровані і зневірені. Система при цьому потирає руки - збулися, роздавили, знищили... Не буде швендяти під ногами, коли МИ ТВОРИМО СИСТЕМУ ІННОВАЦІЙНУ, ПРОФЕСІЙНУ, НУ І ТАК ДАЛІ...
А такі люди, або переходять на рівень критиканства діяльності управління освіти, або через громадські організації монополізують певну сферу освітньої системи і, роблячи багато необхідного для неї, чекають милостині від управління освітою для реалізації своїх проєктів, або імітують інноваційну, передову, прогресивну, ефективну діяльність перед грантодавцями...
Система часто приймає рішення не на рівні політиків, а на рівні виконавців - технічного менеджменту. Адже саме вони є у своїй діяльности безкарні, не несуть ні за що відповідальність, зрештою нехтують суспільними настроями і роблять все для того, щоб зберегти монополію, а з нею і контроль над освітніми процесами. І, якщо нормативно-правовий документ готується, то такі "відповідальні особи" роблять все для того, щоб його максимально або вихолостити, щоб і духу інновацій не було, або зробити все для того, щоб написати таким чином, що виконавці його положень поставленні на широкий шпагат... Або, маючи один документ з прогресивними положеннями, не має поєднання, узгодження з іншими документами. Тобто, ми нічого не забороняємо, але є інший документ, який може забороняти те, що ми не забороняємо. В управлінні освітою немає важелів протидій та рівноваг. На жаль. Як і не має критичної кількости людей, які мають європейську освіту і можуть не тільки імітувати, але й творити новий освітній менеджмент. В одному з дописів у соціальних мережах наводила авторка приклад Азербайжану, де в управлінні люди, з умовно, дипломами Кембріджу чи Гарварду. Що держава адвокатує прийняття таких професіоналів і творить їх критичну кількість. Тоді і рівень демократичного діалогу між управлінням і небайдужими громадянами буде іншим. І позитивні практики не будуть просто деклараціями. Цікаво, у нашій системі управління освітою такі є?
Тобто саме радянська система, яка зберігається, як атавізм в нашому управлінні освітою на різних рівнях, виснажує всіх учасників освітнього процесу, бо у ній закладена байдужість до них та недовіра. Наше управління освітою різних рівнів справді молодіє. У систему менеджменту приходять молоді люди. Але... Наскільки вони готові витримати тиск радянського атавізму, наскільки вони можуть реалізувати європейськість у стінах органів управління, - велике питання.
Тут на думку спадає два факти. Перший стосується формування менеджменту нацистської Німеччини, коли на управлінські посади брали молодь, одне з пояснень причин полягало у тому, що їх легше інтегрувати в систему реалізації нацистської ідеології. Хоч не варто ходити у часи нацистської Німеччини. Такий приклад був показовим і в системі менеджменту більшовицької влади. Особливо у період її становлення. Можна пригадати хоча б Миколу Островського - 17-річного командира військового підрозділу, відданого ідеї більшовизму. Тому молоді люди в системі управління освітою на вищих рівнях - це майбутні "зубри", які вберуть досвід старшого - ще радянського чи початкового пострадянського періодів управлінців. І це буде не досвід ХХІ століття.
Другий - це фраза, яку приписують помилково колишньому Президенту Чехії Вацлаву Гавелу - “Краще п’ять років помилок, ніж 50 років саботажу”. Але у цьому криється потенційна небезпека тих, хто вперто та наполегливо у системі робить все для позірства успіхів у реформах.
І всі декларативні речі, що пов'язані із запровадженням демократичних підходів, розбиваються об те, що на вищому рівні управління освітою того немає. І тому, за логікою раба, такого не може і не повинно бути на нижчому рівні.
У цьому випадку у виграші є приватні заклади, які мають відповідний супровід-опіку, і їм саме завдяки цьому вдається розвивати іншу траєкторію і управління, і поглядів на освітні процеси в цілому. Консерватизм освітньої системи є гальмом змін. І його подолати можна не стільки деклараціями, окремими документами, а системним підходом, який би враховував різні аспекти освітнього управління.
Приклад запровадження цифрового журналу. Ініціатива - добра, документ - є. До реалізації цього освіта йшла більше 10 років. Це для розуміння скільки треба часу для вирішення такого технічного питання. Трохи історії. Я ознайомився з елементами електронного обігу документів - електронних журналів у школах Литви ще у 2009 році. Там в одній із шкіл Вільнюса директор розповідав, що їх заклад освіти перешов на ведення електронних журналів. І це зручно, і вигідно, і покращує комунікацію. Відзначив також, що колектив прийняв рішення, маючи певні упередження щодо забезпечення безпеки електронних журналів, три роки вести паралельно і паперові, й електронні журнали. Власне, досвід, то є велика сила, яка дає розуміння оптимальних кроків для ефективного майбутнього.
І коли у 2011 році з'явився проєкт "Щоденник.ua", то наш заклад освіти прилучився до нього. Адміністрація мотивувала педагогів, було витрачено багато часу для введення даних у журнали, відбувалася популяризація новинки серед учнів та батьків. Електронні журнали почали поволі працювати. Батьки ставали дедалі зацікавленими, їм такий механізм сподобався. Були особисті виклики, пов'язані з консерватизмом частини педагогів. Зусиль, ресурсів, у тому числі і не оплачуваних, було докладено багато. І... А далі відбулося цікаве. У 2013 році цей проєкт, не отримавши фінансової підтримки, просто організатори згорнули. Без будь-яких зрозумілих комунікацій з його учасниками. Просто кинули... Так, це бізнес, все зрозуміло. Так, це експеримент, і теж ніби все зрозуміло. То був досвід, нехай негативний. Але досвід, який заклав розуміння, що необхідна система нормативно-правови актів, які дозволяють у таких випадках зрозуміти, як вийти з таких ситуацій. І тому... Є таке поняття у менеджменті - "стратегічне прогнозування". Саме воно має забезпечити безпеку директора у ймовірних форсмажорних обставинах між ним та фірмою, яка надає послуги. А це у розумінні бюрократії - пакет нормативно-правових актів, які взаємопов'язані між собою.
Але... Тепер будемо говорити про... Власне питання, які залишаться без відповіді.
Перше, хто відповідає з обрання певної платформи для ведення електронного журналу? Директор та заклад освіти. Правильно. Це просте питання.
На підставі чого робити вибір закладу освіти? Десь має бути місце, у якому зібрана порівняльна інформація кожної з платформ, що надає послуги, чи має відповідну ліцензію і розмістити її, скільки років на ринку, які умови таких послуг, які технічні вимоги до запровадження системи електрообігу, як вирішуватиме платформа форс-мажорні питання, типові договори, обов'язково з коментарями юристів МОН України.... І так далі. Хто зацікавлений у такому узагальненому репозитарії? Відповідь проста: державне управління освітою, тобто МОН України. На своєму, як варіант, сайті зробити закладку, де розмістити таку інформацію про платформи, які надають таку послугу. Принаймні, МОН України володітиме такою узагальненою інформацією. Можна для підвищення авторитету та популяризації навіть меморандуми підписати з такими фірмами. Вони нічого не вартують і не несуть відповідальности, але декларують наміри і слово "меморандум" звучить круто.
Друге, хто буде відповідати, коли з платформи/сервера зникнуть журнал/журнали? З оцінками з семестр, рік, ДПА тощо... Тут починається цікаве. Адже платформа дає програму для використання. Адже, якщо пропадуть дані, то вони невинні. Тут можна згадати епопею Українського центру оцінювання якости освіти 2015 року, коли "раптово" у нього пропала база даних. Результат? Не знайшли ні тих, хто це зробив, ні саму базу даних. Ніхто не поніс відповідальности...
Але що робити закладу освіти? Ніхто не знає... І навіть не має підказок. Може, як пропозиція закладу освіти мати свій сервер та на ньому зберігати електронну копію журналу? А скільки закладів освіти можуть позволити собі потужний сервер із відповідним захистом? Питання риторичне.
По-третє, що робити, коли не буде електроенергії? А це для нас актуально. Напевне, кожному вчителю треба фіксувати оцінки та відсутність у своєму паперовому журналі, а потім, коли світло з'явиться, переносити.
По-четверте, хто нестиме відповідальність, коли буде втручання третіх осіб в електронний журнал чи за передачу третім особам персональних даних? Наприклад, виправлення оцінок. Теж питання не врегульоване. Тобто міністерство задало параметри, дало дозвіл та право на реалізацію. Але ніхто не вчив директора, як укладати договір з власником платформи, яким чином врегульовувати ці питання, які аспекти необхідно враховувати при цьому, як захищати свої права у суді... І ще багато інших питань. Міністерство, не розробляючи для директора, адміністрації, закладу освіти правил гри /алгоритмів у цьому питанні фактично його кидає напризволяще. І при цьому закривається терміном "автономія закладу". Навчіть директорів або юристів управління освітою різних рівнів пройти цей шлях від укладання договору і до рішення суду у випадках, на які вказував вище. І тоді Міністерство може сказати: "Ми дали вам вудку - лапайте рибу самі".
Знаєте, система управління освітою у нас схожа на картинку з пазлів. Але існує декілька проблем. Картинка у всіх учасників управлінських процесів та закладів освіти - різна. Друга, коли управління освітою вкладає у картину черговий пазл, то ті місця для пазлів, що поруч, (читай "взаємопов'язаними") залишаються порожніми і невідомо, коли управління їх заповнить і чи взагалі заповнить. Чи це так в уявленні управлінців повинно залишатись? Це невідомо закладам освіти. Третє, якщо ми сповідуємо європейські принципи управління, то там бюрократія розробляє дуже ретельні, дуже конкретні, дуже зрозумілі для реалізації документи. Хоч розумію, що частина читачів може усміхнутись і сказати, що "я ідеалізую!" Але приклад демократичних процедур західних країн - союзників України щодо термінів отримання українськими захисниками зброї - показовий.
Тут на думку приходить відповідь тих працівників Чорнобильської АЕС, яких судили за те, що вони зробили під час своєї зміни і це привело до катастрофи. Коли їх почали у суді звинувачувати у тому, що вони своїми діями піддавали ризику АЕС, то вони відповіли просто та ємно: "Про наслідки таких дій, які ми виконували, не було прописано у відповідних інструкціях, які повинні забезпечувати безпеку", тобто вони звинуватили тих, хто розробляв їх в халатній недбалости. Хоч і отримали терміни ув'язнення.
І у контексті цього: поки не буде мати заклад освіти автономної бухгалтерії, поки директор не матиме реального бюджету, яким він може управляти, доти будь-які міністерські ініціативи, навіть найкращі, будуть тільки деклараціями, які засвідчують можливости реформування, але не їх реалізацію системою.
Ще одне питання,. яке цікаве для учасників освітнього процесу?
Те, що воно видало ці зміни через два роки після початку пандемії, можемо опустити. Бо всього два роки. А не більше 10, як у випадку з електронними журналами. Але питання в іншому. Як будуть оплачувати роботу вчителя за такими тривалостями. Адже оплати проводиться за урок 45 хв. А у наказі і по 25, 30, 35, 40 хвилин. А як бути з оплатою інших уроків, вчителі яких розміщують завдання на платформах? Це питання до Міністерства фінансів. Звичайно. Але МОН України мало би якимось чином координувати цю роботу між міністерствами. Адже це сфера їх інересів та компетенцій. І директор і хотів би так організувати заняття онлайн, але боїться "дамоклового меча", який називається фінансові контролюючі органи. Бо під час перевірки команди з такої установи можуть затребувати кількість годин, які прочитані онлайн, або, як мінімум період, у який відбувалося онлайн-навчання. А це може тягнути наступні штрафні санкції.
Третє, знову на поверхню спливає питання реформування заробітної плати педагогів. Вперше про нього предметно заговорили законотворці восени 2019 року. Ще не було ні широмасштабного вторгнення, ні пандемії. Але тоді у силу комплексу причин, серед яких і популізм, і певне упередження частини політикуму і педагогів, його просто забанили... Тепер, у 2022 році - минуло всього три роки - знову піднімається питання реформування заробітної плати педагогів. І це у період широмасштабного вторгнення, відсутности достатнього наповнення дохідної частини бюджету. І у частини педагогів виникає по-селянськи просте питання, якщо у 2019 - реформу оплати праці педагога забанили, коли бюджет ще так-сяк мав наповнення, то тепер можуть так реформувати, що я отримуватиму менше, аніх при всіх надбавках і доплатах. Складається таке враження, що система вперто та наполегливо намагається створити такі умови для педагогів, щоб вони залишали освітню систему та йшли в інші сфери.
Події останнього часу посилюють відчуття сюрреалізму сьогодення. Кожна людина будує свій світ у голові. І добре, якщо цей світ може обмежуватися тільки власним життям. Набагато страшніше, коли ця голова продукує ідеї, які повинні виконувати інші і тим самим допомагати утверджувати думку, що "сюрреалізм" таки "реалізм".
Масований ракетний обстріл і це засвідчують як експерти, так і політики, спрямований на посилення страху, паніки серед населення та спонукання України та/або союзників до перемовин з метою "заморожування конфлікту".
Це вкотре алогічний хід хуйла у контексті сигналів Президента Туреччини про те, що будуть організовані перемовини хуйла з західними країнами демократії. Питання дзеркальної відповіді росії - дестабілізації суспільно-політичної ситуації в Україні з метою тиску суспільства на владу - це один з аспектів гібридної війни росії.
Якщо ви (думає росія) нас санкціями, то ми вас - ракетами. Ракети ніколи не спонукають до миру. Це тільки в голові хуйла та диктаторів, які спочатку роблять, а потім роблять вигляд, що думають і намагаються (знущаючись з інщих держав) нібито вирішити проблему. Голова хуйла забита ідеєю, що України не повинно існувати! Це аксіома... І він буде її реалізовувати і доводити тільки силою.
Питання "звільнення територій" росія здійснює тільки силою: або ви - громадяни України виїдете за кордон - таким чином "звільните територію, на яку ми претендуємо", або ми будемо вас - громадяни України - тотально вбивати і тим самим також "звільняти території". Для нас, українців, це АГРЕСІЯ, ОКУПАЦІЯ НАШОЇ ДЕРЖАВИ...
При чому тут "сюрреалізм", - запитаєте ви? Тому що немає шляхів вирішити цю війну. Нас, українців, будуть вбивати: і на війні, і в тилу, нас будуть вбивати доти, доки в Україні не залишиться громадян незалежної України. Це буде довго, це буде страшно, і це буде продовжуватися.
Країни-союзники знову трохи дадуть зброї і будуть висловлювати "жахіття ситуації", "занепокоєність", "всецілу підтримку України" тощо. Але вбивають українців - і це трагедія, яку зупинити не можна звичайним шляхом. А неординарних рішень вирішення проблеми війни на сьогоднішній момент в принципі не існує.
І ще у контексті трагедії - ракетного обстрілу - сюрреалістично те, що у нашому регіоні відбувається офлайн конференція до 30-річчя Асоціації "Відроджені гімназії України" (ВГУ). І це рішення теж однієї людини - голови, яка збирає директорів освітніх закладів всієї України для обміну досвідом з національно-патріотичного виховання. Хоч у цей період - національно-патріотичне виховання - це дотримання громадянами України безпекових вимог стану війни. Таким чином, ми засвідчували б свою повагу до України та розуміння важливости того, що відбувається. Зрештою, були б природним проявом законопослухняности громадян.
Можна було б цю конференції провести онлайн? Можна. Але...
І ще один сюрреалізм. Наказ МОН України про організацію та проведення олімпіад. У ньому прописано, що наказ враховує стан війни, але водночас зазначено, що заключні етапи олімпіад будуть проводитися у Харкові, Миколаєві, Херсоні. Це сюрреалізм. І навіть на те, що педагогічна спільнота бурхливо обговорює "такий документ", МОН України просто мовчить... Хоч сьогодні таки якось вдалося "витиснути з себе", що до 14 жовтня всі заклади на онлайн-навчанні. Не знаю, хто їх мотивував, може Боженько, але таки додумались просигналізувати...
Отож, збір сюрреалізмів, починаючи від головного терориста сучасности, до пересічного управлінця різних рівнів чи навіть громадського активіста, спричиняє до розганяння колапсу. Але найстрашніше, що навіть ті, хто можуть визнати та зупиинити реалізацію своїх сюрреалістичних ідей, цього не роблять і, таким чином, посилюють рівень напруги і загроз життю інших людей, які виконують ці рішення.
Держава впродовж тижня згадує слово "право".
Перше - це право педагогів використати повну відпустку - 56 днів, друге "право" - це батьківське право обирати форму здобуття освіти. Все багально і просто, адже "право" - це необхідність, яку можна реалізувати, якщо...
І тут ми потрапляємо у полон "НЕ ОБОВ'ЯЗКІВ ДЕРЖАВИ". Парадокс з першим правом - кошти виділяє держава через субвенцію, а рішення про відпустку приймає або засновник, або директор. Тобто, за те, що у держави немає коштів на відпускні, має нести відповідальність не держава. Ми все розуміємо - війна, наша економіка на межі краху, перед нами колапс. Можливо, він уже починається. Ми впевнені, що переможемо, ми готові допомагати захисникам, наскільки це можливо в таких умовах. Але, шановні менеджери від освіти, кажіть правду не прикривайте власну безвідповідальність фіговим листком відповідальности тих, хто до цього не причетний. Якщо страшно, запишіть відосик, де все поясніть. І не будете мати питань від педагогів у прямому етері.
Тепер друге "право". Право батьків щодо вибору форми здобуття освіти. Це право не нове, але про нього вперто і наполегливо управлінці від освіти раніше, до війни, "забували". А тепер згадали. Але згадати - то одне. Треба ще й роз'яснити батьками, як цим правом скористатися, яка послідовність дій. І тут - "повний бюрократичний штиль". Що робити батькам, якщо вони хочуть цим правом скористатися? Питання відкрите... І - далі тиша. Але право є!
Третє, це безпека!
Виданий МОН України документ, обумовлює створення комісії (крок 1), але не визначає її повноваження і рівень прийняття рішення. Це дає можливість маніпуляцій щодо прийнятих нею рішень. І саме комісія, а не директор, повинна нести відповідальність за рішення про надання дозволу очно навчатися у конкретному закладі освіти. Яким повинне бути рішення комісії: обов'язковим чи рекомендаційним. Якщо перше, то комісія, а не директор, бере відповідальність за безпеку. Якщо друге, то тут справді на розгляд директора, і це вже його сфера відповідальности.
Друге, "керівник закладу несе персональну відповідальність за організацію безпечних умов для здобувачів освіти, педагогічних працівників під час освітньогоп роцесу в закладі освіти". Але жодним словом даний документ не визначає обов'язків або засновника, або МОН України щодо фінансового та ресурсного забезпечення закладу освіти з облаштування бомбосховищ чи укриттів. Коли директор хоче, але не має фінансової можливости облаштувати укриття та бомбосховище, то чому він повинен нести відповідальність? Це підштовхуватиме директорів особливо маленьких шкіл, за прикладом Південної Кореї у роки війни, про що пише "Освіторія", облаштовувати навчання на цвинтарях, бо туди ракети точно не потраплять, або у парках, або ще десь - подалі від закладу освіти. Але це маленькі заклади освіти, де 10-20-30 дітей, а великі?
Третє, відсутній механізм оплати праці педагогам під час навчання по змінах. Адже фактично їх навантаження збільшується вдвічі та не буде часу для організації та проведення позакласної роботи.
Четверте, жодним словом не зафіксовано можливости батьків щодо забезпечення для дітей іншої форми здобуття освіти, тобто батьки у даному документі не є учасниками освітнього процесу. На жаль.
Ми живемо у світі ілюзій. Ілюзії оточують нас у різний спосіб. Для когось, і це найбільш очевидно, гаджетоманія, коли людина живе у своєму створеному віртуальному світі і не хоче звідси вибиратися у реальне життя.
Але сьогодні про те, що є трагедією і болем, що визначає майбутнє і несе загрози. Про освіченість чи про освіту. Звичайно, у мирний час освіта теж була наповнена імітацією. Імітацією високих балів у закладах середньої освіти, імітацією надання студентам вищої освіти укранської якости, імітацією бурхливої діяльности, відображеної у тих же соціальних мережах, але яка не мала ніякого внутрішнього змістового (когнітивного) чи ціннісного (аксологічного). Але мирний час нівелював усе це за принципом "якось воно буде". І як не згадати тут славного Остапа Вишню з чухраїнцями.
Війна, як і скрізь, загострила кризи. В освіті також... Війна - це випробування людини на міцність, на її розуміння важливости освіти, мотивацію і на перспективу. Можна дискутувати щодо рівня усвідомлення дітьми своїх вчинків, можна шукати виправдання складностям воєнного часу, можна говорити про багато що, заговорюючи. Але факт залищається фактом. Близько 30-50% учнів (хоч відсотки умовні) докладають зусиль і навіть надзусиль, щоб вчитися, долаючи такі ж, якщо ж не складніші психологічні травми. Хоч ми не маємо досліджень щодо рівня тривожности в українських дітей у війну. Зараз період, коли "хороші часи народжують слабких людей" і матимемо на виході: "Слабкі люди створюють важкі часи".
«Важкі часи народжують сильних людей. Сильні люди створюють хороші часи. Хороші часи народжують слабких людей. Слабкі люди створюють важкі часи». (Платон, "Республіка") Garmonya: https://garmonya.in.ua/5-osoblyvostej-sylnyh-duhom-lyudej
Ми, українці, маємо в політиці підтвердження цієї парадигми. Тепер на черзі освіта. Якщо дитина не хоче вчитися у закладі освіти - школі, бо їй це не потрібно. Хоч дитина не знає, а що їй потрібно взагалі. То наступне питання: "Навіщо дитині здобувати вищу освіту, якщо дитина не хоче вчитися. Отже, їй не потрібна і вища освіта". Навіщо мучитись батькам, платячи за навчання, навіщо дитині продовжувати імітувати бурхливе навчання, вішаючи часто лапшу на вуха батькам, як важко (або легко) вчитися.
Ми, ні суспільство, ні держава, не творять середовище, щоб викорінити імітацію, як процес словоблудства та прикриття своєї нездатности, неспроможности. Ми міліємо, ми стаємо байдужими до свого розвитку, ми стаємо циніками, які не свідомо свідомі, що життя - це імітація. Тому імітацією більше, імітацією менше - від цього нічого не змінюється в принципі. Звичайно, до узагальнень необхідно ставитися досить обережно.
Але... Боляче стає тоді, коли в такій імітаційній хвилі є дитина, яка живе, працює наполегливо, усвідомлено та відповідально. Це трагедія для неї, адже імітація - це завжди крок до її стигматизації середовищем, до уподібнення кожного по природі своїй саме у такий спосіб... Маленькі "смітики" з "Матриці" чекають на кожного з нас.
Заставляти дитину, особливо дитину цього покоління, дарма, як казав Панько з "Наталки Полтавки".
Зацікавлювати та мотивувати - це досить хайповий підхід. Адже він діє на короткий проміжок часу.
Демонструвати приклади досягнення - це розрив свідомости для сучасного покоління, адже часто такі приклади сприймаються у такому середовищі, як повний "відстій"... Так, дитина нищить саму себе, не усвідомлюючи цього. Навіщо дитині атестат, коли вона не хоче вчитися, навіщо дитині потурати, батьки в цілому не несуть відповідальність за такий підхід власних дітей? Питання, які не мають ні однозначної відповіді, ні відповіді, як такої... Так, ми можемо говорити про тяжкі часи. Так, варто розуміти місце та можливість навчатися дитині у ньому. Так, існує загрозу смерти та небезпеки. Але тільки сильні люди можуть будувати сильну Україну. Але найстрашніше відбуватиметься тоді, коли воїни-захисники будуть імітувати оборону держави. Такого ніколи не буде, бо це високо вмотивовані люди, патріоти, свідомі виконання свого обов'язку перед суспільством та державою. Оте "свідомі виконання свого обов'язку", повинне, необхідне для всіх, хто живе в Україні, не залежно від віку та місця перебування. Адже, коли один будує державу, а інший її свідомо чи не свідомо руйнує, не виконуючи своїх обов'язків, то, що з такою державою трапиться? І діти не виняток! НЕ ВИНЯТОК. Бо привчившись до імітації, вони у дорослому житті будуть не будувати державу, а імітувати її будівництво... Думаймо...
(Цитати)
1. "На свій .спосіб Андерсон повторив думку Ернеста Ренана... У своїй відомій лекції в Сорбонні "Що таке нація?" (!882) Ренан твердив, що нація - це не про спільну мову, спільну релігію чи спільні економічні інтнереси. Нація найперше - духовний принцип. Це результат жертв та самовідречення - бо ми любимо відповідно до жертв, на які згодилися".
2. "Він (Андерсон) ніколи не роз'яснював, звідки вона (любов) береться. Його критики дали відповідь за нього: вона сягає дитинства. Умовно кажучи: любов до нації береться з пісень, які мати співала в колисці або які лунають у дитинстві з платівок, радіо й телебачення. Ще спостерігачі народної творчості зауважували: слово проомовлене діє не так сильно, як слово проспіване".
3. "Сукупний образ України з народних пісень становить основу українського національного міту. Міт тут - не неправда чи свідоме перекручення, а набагато глибше поняття. Це щось на зразок біблійної істини, а тому більше за дрібні правди чи брехні щоденного світу".
Чим сприймається міт? Душею.
Що необхідно душі для того, щоб пізнати трансцендентні сенси? Спокій та час...
У сучасному інформаційному постмодерному просторі відсутні й спокій, і час... Модерність уже змінюється постмодерністю. Світ глобалізується і уніфікується та водночас атомізується. Цінности спільнот занепадають, нищаться, знецінюються часто у брутальний спосіб. Нові цінности носять індивідуальний характер і не завжди "здатні до жертв заради нації". Вони не є цінностями, які об'єднують, адже для будь-якого об'єднання необхідні зусилля, мотивація, бажання, час та розуміння іншого.
Українська народна пісня у первісному (первинному) вигляді вже не тривожить душі сучасних молодих людей, не заряджає їх енергією спільноти для творення нового/модерного (за висловом митрополита Андреяя Шептицького) "у власній хаті" загального щастя та добра. Вона не виконується спільнотою: ансамблем, хором на сімейно-родинних урочистостях, на сценах малих та великих закладів культури.
Звичайно, це може сприйматися, як сум за минулим, (і традиційно) смуток за "старими добрими часами". Звичайно, це може сприйматися, як нерозуміння сенсів сучасного постмодернізму, ліберального індивідуалізму. Але ефективність (а не ефектність) епохи відзначається чи визначається не економічним добробутом, хоч це дуже важливо, а спільними цінностями тих, хто творить цей добробут. Інформаційний простір - це часто накопичення інформації (інформаційного сміття), яке власне тисне на душу людини і зрештою ставить її перед вибором: або зберегти душу, або піддатися розбурханому морю сучасности, або стати байдужим до всього, що "дістає". І кожен робить свій вибір...
(Цитата) "Антропологи пропонують такий образ: стара висока культура - це ніби великий корабель, який потонув та опустився на дно народної культури. І хоча там він розбився і змінився, його загальні контури неважко впізнати".
Що у сучасному для кожного з нас розумінні та тлумачення "стара висока культура" для незалежної України? І яка вона - народна культура - сучасної України? І як вони можуть чи на можуть поєднуватися? І який продукт такої взаємодії буде для покоління кінця ХХІ століття? Одне із міжнародних досліджень говорить, що тексти пісень упродовж 60-70-и останніх років спрощуються, образи стають все очевиднішими, відвертішими. Для їх розуміння непотрібно багато розуму, а ще менше почуттів. Адже емоціями сприймати глибини світу не можна. Тому, якщо проєктувати подальший розвиток того. що ми зможемо (чи не зможемо) називати "народною культурою третього тисячоліття", то так за років надцять, або за декілька століть ми, людство в цілому, зможемо уніфікуватися в її образах на рівні первісности. А "висока культура" буде для більшости - інтелектуально вбогих - недоступна. І не тому, що її не буде, а тому що вона буде викликати у них "тошноту" та "блювання", адже для її сприйняття необхідні і мислення, і розвинуті почуття, і, зрештою, досвід спількування "з високим".
Отож, поки є ще люди-носії "давньої української культури" запрошуємо за стіл і вчимося співати українських народних пісень. Хоча б по одній-дві строфи, хоча б в один голос. Але для того, щоб відчути оте єднання української спільноти у такому буремному ХХІ столітті для кращої долі собі та державі... Для того, щоб ще на трохи зберегти міт. Адже "Нація найперше - духовний принцип. Це результат жертв та самовідречення - бо ми любимо відповідно до жертв, на які згодилися"
 |
Теза автора про модернізацію України як умови потрапляння нашої держави до найрозвиненіших країн світу - теза глобально вічна. Иншого шляху немає.
Прикінцеві розмірковування автора про "розбиття імперії", про те, "щоб вирватися з бідности, треба бути нацією", про те, "що правові інституції можуть вижити лише тоді, коли вони відповідають суспільним потребам", що для успіху реформ необхідно, "щоб у значної частини суспільства склався правильний набір цінностей" (читай "цінностей самовираження"), "наявність криз" та "наявність мрії" - це наріжні камені ідеології творення сильної України...
Мої тези, це окреслення тих параметрів, які є викликами, і які потрібно подолати насамперед у свідомости громадян України. І це, швидше за все, запрошення до дискусії, ознаки діагнозу нашого сьогодення для розробки "лікування" на перспективу.
"За даними Фонду "Демократичні ініціативи" ім. Ілька Кучеріва від серпня 2021 року, в Україні є близько 24% українців, які вірять у свою спроможність впливати на стан справ в Україні. Майже 70% вважають, що вони особисто не можуть вплинути на це. Оця невіра в свою здатність щось змінити — це те, що заважає бути українцям потенційно активними, тобто стати тими людьми, які за потреби активізуються.
Водночас в Україні, окрім 10% активістів, є прошарок людей (це 30% молоді), які кажуть, що ми не брали участі у цих формах політичних активностей, але ми зацікавлені. Це ті люди, які активізуються упродовж наступних років".
І влада робить все для того, щоб не збільшувався відсоток тих, хто може впливати на стан справ у країні.
Громадяни України таки європейці, тому що у суспільному та політичному житті мислять та діють приблизно однаково, але є одна відмінність: "В інших державах сформовані ефективні державні інституції на відміну від України, в інших країнах є система демократії як довіри суспільства до влади та навпаки...."
У цілому кожен з нас живе у "бульбашці" власного досвіду, яка обмежує й інколи не дає вийти на узагальнення та масштабування у межах держави.
Питання: "Хто та за яких умов прийде в українську владу для реалізації цих амбітних ідей?" Розуміючи тривалість і перманентність процесу, вбачаючи у ньому переважаючі цінности самовираження спільноти української нації, неминуче оглядаєшся навколо себе, де є громадяни незалежної України, і бачиш:
- монополізація всіх сфер життя незалежної держави стримує формування та розвиток середнього класу. Український середній клас, як не дивно, формується у багатьох країнах світу. Там, де для них є зрозумілі, прості, доступні та справедливі правила гри;
- відсутність конкуренції у всіх сферах життя спричиняє до поглиблення кризи та неефективности управління і обмеженість поступу;
- відсутність іноземних інвестицій та знищення чи обмеження тих, хто це намагається зробити - показовий факт убогости і державних стратегій, і розуміння значення ролі держави у модернізації;
- відсутність практичного справедливого верховенства права, яке б обмежувало та переводило монополії в інший статус, який би дозволяв їм використовувати прибутки для модернізації всіх сфер держави;
- корупційність державного управління перешкоджає молодій людині з європейським мисленням працювати в державних інституціях. Прикладом цього є непоодинокі факти, коли людина-патріот, професіонал з грунтовними знаннями та іноземних досвідом і практиками проходить шалений конкурс на посаду у вищі органи влади і, після невдалих намагань змінити елементи системи на краще, йде у приватні структури, де її цінують та поважають;
- аполітичність значної частини української молоді незалежної України у своєму бажанні перемагати на виборах (це загальна тенденція молоді у сучасному світі) реалізовувати амбітні інституційні зміни;
- криза управління, коли покоління "комуністів" та "комсомольців", які набули досвід радянського періоду керівництва, поступово відходять, але система не виховала якісної менеджерської зміни керівництва державою. І не тільки не виховала, але й заклала у ній базові риси управління збереженого радянського періоду, видозміненого та пристосованого до сучасности;
- на цьому фоні прогресує "політика популізму", яка приводить до влади людей непрофесіоналів, які нищать державні інституції, а суспільство, не маючи іншого досвіду державного управління, призвичаюється до такого стану, де важливим є питання про "телевізор" та "холодильник" (видозмінене гасло: "хліба та видовищ" є "імперським продуктом та конструктом", яке вперто на наполегливо просувають в українському інформаційному просторі);
- інформаційний простір і глобальний, і національний наповненний інформаційним сміттям, яке кожна людина має "фільтрувати". Сприймати чи не сприймати - кожен вирішує самостійно, відповідно до свого досвіду та потреб;
- покоління 1960-1970-х років, частина якого перебуває на заробітках в інших державах та інвестує у своїх дітей та внуків кошти, призвичаює частину з них до "легкого хліба" ("Хліба та видовищ") і тим самим унеможливлює бажання молодих людей брати на себе відповідальність за долю країни;
- покоління незалежної України, хто народжений після 1991 року, в період розвитку глобального світу мають набагато більше можливостей реалізувати себе "тут і зараз". Тези: "якщо мені погано "тут", то я можу шукати добре "там", "навіщо мені докладати зусиль для творення загального блага, які не знаю чи будуть виправдані, якщо я можу створити власне благо і здобувати власний успіх" - це підкреслюють;
- молода людина України часто не намагається знайти роботу чи навчатися у державі, а їде в інші країни. Мова у цьому випадку не тільки про зарплату, але й про підходи. Для неї - "там - краще та ефективніше".
І ключове, яке звучало на початку, що мотивуватиме молоде покоління - покоління початку третього тисячоліття, віддавати свої зусилля на формування позитивних, ефективно діючих державних інституцій, не отримуючи нічого за це навзаєм - ні від держави, ні від суспільства? Що допоможе молодим професіоналами брати на себе відповідальність за державницькі справи?
Навіщо це молоді? Що може об'єднувати різні покоління незалежної держави? І коли воно об'єднає і видозмінить "сучасних бунтарів", які хочуть "все, негайно і багато" на людей, які усвідомлюють, що "тільки здатність віддавати свій ресурс (час, зусилля) для творення держави принесе загальний успіх і громадянину, і суспільству, і державі? І чи монополії та корупція дасть змогу втілити це в життя?
