Те, що написано сьогодні, завтра буде не актуальним, бо Час тече, і технології не стоять на місці. Якщо ми, людство, сьогодні говоримо про те, що тільки-но народжується як про фентезі або фантастику, то це означає, що не визнаємо нової реальності. Але коли, нова реальність, масштабується, то на неї буде пізно реагувати. Вона просто поглине нас або залишить рабами у нових реальних обставинах.
Людство боїться сьогодення. Нове покоління альфа поступово виростає з коротких штанців і вступає у доросле життя. Його представникам уже по 15-16 років. Ще трішки - і вони будуть мати право голосувати, ставати лідерами громадських думок, обіймати високі державні посади. Якими вони зараз є? Це питання дискусійне, На нього, на жаль, для них самих і для популістів, які вже маніпулюють і будуть маніпулювами ними, немає однозначної простої відповіді. Світ багатополярний. Кожна людина особистість. І має свій набір знань, умінь, ставлень та уявлень про сьогодення. Чи думають представники покоління альфа про завтрашній день, коли світ несеться кудись - у невідомому напрямку, - ніхто не може сказати напевне. Доба невизначеності - це нова реальність. У ній сьогодення - це набір часто різновекторних процесів, на які людина не може впливати, але, у яких їй необхідно жити. Тому покоління міленіалів, зумерів, Х та Y у переважній більшості переживають тривалий шок. Він відображається у стресах, депресіях, системних проблемах з ментальним здоров'ям. І це реальність, яка потребує постійної медичної, психологічної допомоги.
Одним зі способів збереження, а фактично відсторонення від реальності, який пропонує цифровізація, заглиблення у віртуальний світ. Ті люди, які постійно користуються цифровими застосунками, неминуче мають ознаки цифрової людини.
Тепер спробуємо окреслити розуміння поняття "цифрова людина". Хоч може зручніше використовувати такий термін: "людина з цифровою ідентичністю"? Отож, це людина, яка заглиблена у віртуальний світ через різні цифрові платформи. У них вона задовольняє свої потреби: пізнавальні, психоемоційні (відчуття, почуття, емоції), соціальні, духовні (хоч це таки суперечливе твердження). Ступінь її занурення у цифровий світ складно визначити. Хтось пропонує враховувати тривалість перебування в цифровому світі, хтось - якісь контенту, який вона споживає, хтось - тривалість перебування у нормальному житті без цифрового світу зі збереженням базових знань, умінь, ставлень. Тому, на жаль, психологи та психіатри часто, описуючи стани глибини занурення пацієнта у цифровий світ, формують свої моделі, характеристики, підходи. Така різноманітність не завжди йде на користь самому пацієнту та його оточенню. Як і великою проблемою є виміряти рівень залежності "нормальної" людини від "цифрової". А якщо немає якихось більш-менш уніфікованих даних, то складно в цілому контролювати процес перетворення "нормального людства" у "цифрове людство". Хоч я не психолог, а педагог. Тому тут хотілося б почути думки спеціалістів. Отже, кожна людина у певній мірі є роздвоєною: частина живе у реальному світі, а частина - у віртуальному. І вони між собою якимось чином повинні вживатися в одному тілі.
Тепер щодо освітнього процесу. Ідеального, як і скрізь, у ньому не буває. Спробуємо моделювати його організацію, виходячи з мінімальних знань про рівень цифрової ідентичності у дітей. Найпростіший, але нереальний спосіб. Визначити рівень цифрової ідентичності в дитині за стандартизованими алгоритмами. Дві категорії будуть очевидними. Перша, ті діти, які можуть проявляти нормальність у поведінці, діях, вчинках, сприйнятті тощо без гаджетів певний (трохи довший) час. Друга - ті, що не можуть цього робити. Їх тягне до гаджетів. Вони залежні від них. Що тут важливе? Тривалість заданого часового відтинку без гаджетів та моделі поведінки при цьому. От визначення тривалості для спостереження за моделлю поведінки дитини без гаджетів - це ще той виклик. Батьки та діти хотітимуть меншу тривалість, науковці можуть хотіти більшу. Тому на цьому етапі експеримент би вмер.
Але мені таки хочеться рухатися далі. Наступний крок. Діти, які мають переважаючу цифрову ідентичність, - це норма чи не норма? Крок два, який мав би йти паралельно з кроком один, це напрацювання державою нормативної бази, яка б давала розуміння її ставлення до таких дітей. Там, де країни забороняють соцмережі, гаджети, держава бере на себе відповідальність за те, щоб система виховувала дітей без надмірного заглиблення у цифрову ідентичність. Наскільки цей підхід виявиться ефективним? Потрібно трохи почекати. Набратися терпіння. Отож, розглянемо два варіанти сприймання таких дітей. Але, якщо держава не визначилася стосовно цього, то у суспільній свідомості блукають безліч гіпотез, ідей, думок, як часто суперечать одна одній.
З умовно "нормальними" дітьми, які здатні працювати без гаджетів триваліший час, проблем немає. Їх організовуємо у класи. Основна одиниця - урок. Поїхали. Чи це назавжди: визначення таких моделей поведінки дітей державою? Ні, адже дитина росте і розвивається, а тому те, що у неї сьогодні - добре, завтра або післязавтра буде не дуже добре. Рівень корекції важливий. Якщо корекція допомагає прийти до нормального стану, то дитина працює далі у класі і на уроці. Якщо ні, то тоді варто переводити в іншу групу з іншою організацією освітнього процесу. Хто має визначати стан, коли треба коригувати психоемоційний стан та поведінку, і які інструменти використовувати, - це знову ж сфера психології. Вчитель максимум, що може зробити, повідомити батьків або психологів про поведінку дитини під час уроку чи у позаурочний час. Кожному - своє: вчителю - вчити, психологу - коригувати.
Якщо держава таки наважиться визначитися щодо дітей з переважаючою цифровою ідентичністю, то знову ж буде дві дороги.
Дорога, умовно "направо", є нормою, дорога "наліво" - ненормою. Розглянемо спочатку "ненорму". Дитина з переважаючою цифровою ідентичністю вважається державою, суспільством дитиною з залежністю. Тоді держава запускає механізм позбавлення дитини (лікування у дитини) цифрової залежності. До цього процесу залучаються психолога, психіатри, батьки, родичі, відповідні соціальні працівники та соціально-медичні заклади. Звичайно, приклад такого підходу можна буде побачити в Італії з вересня 2026 року. В Україні - це покрито мороком пітьми, тобто незрозумілості. Тоді таких дітей після лікування і соціалізації повертають в освітній простір - клас та урок. За даними дослідження ESPAD ще 2019 року, проведеному серед підлітків України 81% респондентів визнали, що мають помірну Інтернет-залежність, 10,6% - сильну. Цікаво, як змінилися показники українських дітей стосовно інтернет-залежності у зв'язку з COVID - 19, війною?
І, коли діти з переважаючою цифровою залежністю визнані державою, є нормою. Тепер наступний крок - це образ дітей покоління альфа. Фокусування уваги - до 1 хв., зниження когнітивних та психоемоційних можливостей, інтелекту, стресова соціалізація у реальному світі, що спричиняє виникненню депресій під час взаємодії з реальним світом... Віртуальний світ формує "цифрову бульбашку", у якій дитина задовольняє свої потреби. І їй не потрібно реальності, крім харчування, сну (і то не завжди), задоволення фізіологічних потреб. Як учителю/учительці вчити таку дитину у класі, де 20+ учнів/учениць, і урок триває 45 хв.? І дитина така - це норма.
Отут педагог знову ж кличе на допомогу психологів. Бо у класі до такої дитини повинен бути приставлений асистент або психолог, який корегує її поведінку або проводить індивідуальну роботу впродовж уроку. Якщо таких дітей у класі 10+, то чи можливо при такому навантаженні вчителю ефективно проводити урок? Питання, як на мене, риторичне. А ще враховувати тривалість фокусації уваги і всі чинники, які перелічи вище, то справа на уроці геть кепська.
Пробуємо іншу модель організації освітнього процесу. Індивідуальне навчання. Приблизно так, як це було у всі історичні періоди освіти. Коли багаті люди наймали домашніх учителів/учительок. Але такі діти не здатні працювати з запропонованими МОН України програмами. Тому для таких треба розробляти індивідуальні освітні програми. Вони повинні грунтуватися на його віртуальному світі, образах, уявленнях. І цьому, як їх розробляти, треба вчити вчителів. Крім того, до вчителя повинен бути залучений психолог, який допомагає скоригувати світ дитини та освітні вимоги держави. По-третє, для таких дітей необхідні інші заклади передвищої чи вищої освіти. У них мало би продовжуватися навчання у контексті їх віртуальних уявлень. Звичайно, вони можуть і будуть відмінні від реальності. Але ніц не поробиш, адже держава визначила це нормою.
Як домашній вчитель буде разом з психологом організовувати індивідуальний освітній процес для такої дитини - це їх особиста справа. Головне, щоб батьки були задоволені і розуміли, що робити їм у подальшому з такою дитиною. Як її розвивати? Це може бути імпульсні заняття - до 5 хвилин; можуть бути заняття у віртуальному середовища, наприклад, Роблексу або вивчення матеріалу у русі. Тоді урок може тривати у 1 години. Або психолог досліджує активність когнітивних чи мислительних функцій головного мозку, щоб розуміти, наскільки він заоучений в освітній процес; або віртуальні 3D - окуляри або інші новинки цифровізації та світосприйняття віртуального світу.
Окремо виділю віртуального помічника "Штучний інтелект". Можливо саме він буде вчителем для таких дітей. Але, знову ж "але", хтось повинен навчити дитину з переважаючою цифровою ідентичністю ним користуватися. Тобто дитина повинна оволодіти певними стандартизованими алгоритмами, які давали змогу їй розвиватися у власному віртуальному світі. Світ починає це робити. Правда, це поки що експерименти, і вони грунтуватимуться на пробах та помилках, що, звичайно, може заганяти дітей у депресію, яку треба коригувати.
Ось тут поле не оране для науковців і педагогів. Але для цього необхідно експериментувати і розуміти наскільки ефективний той чи інший методи, прийом, елемент педагогічних технологій, форма тощо. І зрозуміло, що з такими дітьми повинні працювати молоді вчителі, які наближені до інивідуального віртуального світу покоління альфа. Адже освітній процес у цьому випадку є швидкозмінним, непередбачуватим, стресовим для педагога, бо повинен мати різноманітні цифрові засоби та інструменти.
Чи готові до цього держава, батьки, діти, система в цілому? Напевне ні! Ми (тут я маю на увазі освітню систему) і далі мучимо дітей альфа, які не здатні працювати за лекалами ХХ століття.
І це тому, що держава так і не може, не наважується, боїться сказати суспільству і собі: діти з переважаючою цифровою ідентичністю - це норма чи не норма. І доки вона не визначиться, доти такі діти будуть мучитися у класно-урочній системі. Педагоги будуть імітувати освітній процес для них. Ефективність якого наближається до нуля чи до нескінченності. Здається на сьогодні все.
Продовження буде...
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
