Перезавантаження реформи “НУШ”: які основі проблеми кожної освітньої галузі виокремили експерти
Пошук відповідей на складні питання ніколи не буває простим, як і сама простота відповідей. Висловити міркування щодо "основних проблем" в громадянській та історичній освітній галузі справа невдячна, тому що кожен працює у власній системі і має свій досвід. Тому думки суб'єктивні, але у демократичному суспільстві мають право на існування. Друга заввага - у статті не знайшов можливих шляхів їх розв'язання, хоч добре, що зазначено: "учасники заходу створять аналітичну записку з пропозиціями". Тому рефлексую на проблеми. Третє, будь-яка проблема носить комплексний характер і часто взаємопов'язана з іншими проблемами або чинниками, Тільки їх вирішення дасть змогу вирішити проблему.
Отож, у громадянській та історичній освітній галузі такими проблемами, на думку учасників\учасниць, є завелика кількість модельних програм (для 5–6 класів – 13 програм, для 7–9 класів – 8 програм).
Велика кількість модельних навчальних програм є ознакою створення конкурентного освітнього простору. Під час вибору частина модельних навчальних програм обирається, частина - не обирається. Це є природний процес відбору. Крім того, педагогам у рамках педагогічної автономії можна розробляти власні авторські навчальні програми, які не базуються на модельних. Який мотив укладають у цю проблему? Усунення конкурентів та створення чи повернення монополії на модельні навчальні програми конкретних авторських колективів, що дає їм у перспективі доступ до коштів на друк підручників відповідно до них? Хоч війна і обмеженість фінансування освітньої галузі - робить такий аргумент недієзнатним принаймні на невизначене майбутнє.
Ще одне припущення, пов'язане з тим, що частина авторських колективів, які акцентують увагу на громадянській складовій галузі намагаються усунути ті модельні навчальні програми, які мають вагоме історичне ядро? І тоді логічно можна знайти продовження у наступних проблемах. Хоч конкуренція та ринок мав би зробити своє. Правда, за умови, що педагоги обиратимуть продукт, який якісний, та, розуміючи його цінність для освітнього процесу. Але, хто їх цьому навчає? Поки для педагогів все відбувається методом проб та помилок. Як держава та інституції, які відповідають за освітню політику, цьому допомагають?
Зважаючи на консерватизм значної частини педагогів, війну, втому, результат вибору модельних навчальних програм часто засвідчує не тільки не бажання "учителів опановувати та використовувати нові підходи (це ще одна виділена проблема)", але й зберегти свій ресурс (читай "здоров'я") у складні часи, спростити освітній процес, адже частина авторських колективів розробляли і навчальні програми для реалізації попереднього Державного стандарту. Разом з тим фінансове становище педагогів - критичне. Їм доводиться шукати додаткові шляхи, джерела поповнення свого бюджету. А для цього необхідно теж сили, здоров'я та енергію, тобто збереження ресурсу для виживання і забезпечення добробуту - це один з ключових аспектів життєдіяльності педагогів. Ніде немає зведених показників рівня захворюваності педагогів, коли фізичне виснаження знижує імунітет та провокує захворювання.
А ще безліч громадської діяльності, пов'заної з різними напрямами волонтерства і ще багато-багато чого.
Цікаво, чи пробували учасники/учасниці заходу провести уроки після перебування здобувачів освіти та педагогів 1-3 год. в укритті або онлайн після повітряної тривоги? І наскільки такі уроки чи заняття ефективні?
Тепер трохи ілюзії. Видається, що Україна забезпечує верховенство права, суспільство є громадянським та толерантним, державні та місцеві органи управління не тільки повідомляють громадян про кроки у внутрішній політиці, але й ефективно комунікують, розуміючи та спільно вирішуючи проблеми, суспільство є стійким, впевненим, з візією майбутнього. І тільки в усій ідилії - "недостатня увага громадянській освіті" - це наступна виділена проблема.
Звичайно, є дефініції "громадянської освіти" в нормативно-правових документах і пояснюються, як їх реалізовувати. Тут можна розглядати два аспекти. Перший змістовий. Що означає "громадянська освіта"? Мій погляд на громадянську освіту - це історичні процеси, явища, події , які педагог тлумачить/пояснює у конктексті демократичних цінностей, функціонування інституцій, як основ держави, показує ризики та загрози у випадку їх недотримання, моделює, прогнозує наслідки таких процесів тощо. Тут варто згадати фільми з циклу "Остання війна" ("Какая разніца" (частина 1 та 2). Цікаво ці фільми можуть бути змістом громадянської освіти чи вони історичні? Тобто історія є предметом вивчення та занурення у громадянську освіту - її виклики, проблеми, пошуки відповідей на складні питання, опрацювання історичних джерел, прогнозування та, навіть, написання елементів законодавчих актів тощо. Це те, що пропонує професор Ярослав Грицак - "подолати минуле". Але його - минуле - треба знати і у ньому вчити дітей розбиратися.
Громадянська освіта у конктексті активностей - це важлива складова. Вона потребує практик і виходить за межі уроку чи закладу освіти. І тут існують проблеми, адже по-перше, воєнний стан обмежує можливості активної взаємодії не тільки здобувачів освіти з міркувань безпеки, але й дорослих, по-друге, реалізовувати проєкти у взаємодії з органами державного управлінння, які стосуються громади, теж непросто, зважаючи на обмеженість бюджетів. А теоретизувати на уроках історії про громадянську освіту, не підкріплюючи це практикою, не завжди буде ефективно. Формалізуючи процеси, ми часто ускладнюємо діяльність та обмежуємо ініціативу, яка впирється у бюрократичні перепони. Ми маємо широке поле для волонерства, благодійності у різних вимірах. І це відображено у соціальній та здоров'язбережувальній галузі.
За результатами опитування, проведеного освітньою фундацією GoGlobal за підтримки Finn Church Aid (FCA), "понад 87% вчителів з прикордонних та прифронтових громад потрібно більше часу на відновлення сил, ніж зазвичай. 78% освітян відчувають спустошеність та постійну втому. Також повномасштабне вторгнення впливає і на стан учнів: 57% байдуже ставляться до навчання, у 55% погіршилася пам’ять, є проблеми з концентрацією". Так, можна зазначити, що це прифронтові та прикордонні території. Але і на умовно безпечних територіях педагоги значна частина педагогів на межі фізичного та психологічного виснаження. І проблема "неготовність учителів опановувати та використовувати нові підходи" є свідченням того, що люди, які на цьому акцентують увагу, живуть категоріями, як мінімум до 24 лютого 2022 року - часу широкомасштабного вторгнення, або й до березня 2020 року - початку пандемії в Україні. Чи є це проблема? Так, є. Чи вона суто педагога? Ні.
Чергова проблема: "нерозуміння освітянами суті інтегрування в межах галузі". При цьому виникає питання, маючи багато суб'єктів підвищення кваліфікації педагогів, інституції, які покликані розробляти оті стандарти інтеграції в межах галузі (ІМЗО, Інститут якості освіти, АПН України, педагогічні виші, інститути підвищення кваліфікації педагогі тощо), крайнім виявляється педагог. Ця "цікавинка" відбувається часто - "педагог чогось не знає, не розуміє, не вміє". Тоді питання, якщо всі вище перелічені інституції пояснюють педагогам, що таке "інтеграція", але не показують це на практиці, то педагог знову ж йде методом проб та помилок і творить це відповідно до свого досвіду. Але виявляється - це не те, що йому теоретизували. Авторські колективи розробляють і подають це, як інтегровані курси модельні навчальні програми, підручники та навчально-методичну літературу (посібники, зошити, відео, онлайн-матеріали тощо). Педагоги це обирають, використовують і виявляється - "не розуміють". Трохи не зрозуміло.
Адже освітня діяльність педагога грунтується на модельній навчальній програмі і саме зміст навчальної програми, а не методики, є предметом інтегрування. Тому і є парадокс: розробляють комплекси авторські колективи, експертують поважні інституції та науковці і педагоги, але під час впровадження педагогом в освітній процес - усе це "нерозуміння". Тоді питання "хто не розуміє?" залишається. Існує інша проблема - зміст не накладається на вікові особливості учнів, хоч розробляють ті, хто знає вікові особливості учнів.
Ще одна проблема "не наскрізне впровадження громадянської освіти під час викладання історії". Знову ж "впровадження" стосується педагога. Але педагог впроваджує орієнтовний зміст модельної навчальної програми, яку розробив авторський колектив. Що це означає у практичній площині? Тобто, який зміст на уроці треба зі здобувачами освіти опрацювати та до яких висновків прийти? Варто зауважити, що розглядати заклад освіти як "єдиний бастіон" громадянської освіти трохи патетично та самовбивчо. Бо заклад освіти часто має перевиховувати здобувачів освіти в уявленнях державних та моральних цінностей. А перевиховання процес складніший, аніж виховання, адже треба змінити те. що закладається у сімейному(родинному) вихованні, соціумі. І для цього треба зусилля і час. Як можна це зробити, маючи 1 год. з предметів громадянської та історичної галузі у 5 класі? Або навіть цілих по 2 год. у 6-7 класах? Зрештою, урок це дуже мізерно для формування громадянської компетентності.
І знову ілюзія. Ініціаторами "революційного прориву", до прикладу, можуть бути педагогічні виші, які мали б уже на 7 році (разом з пілотними класами) впровадження НУШ, розробити модулі інтегрованого курсу у бакалаврських чи магістерськиз програмах підготовки майбутніх педагогів і у дипломах чітко зазначалося "викладач інтегрованих курсів громадянсько-історичної галузі". І тоді молоді педагоги приходять у педагогічні колективи, середній вік у яких, як мінімум 40+ і демонструють своїм старшим колегам практичні аспекти інтегрування у межах галузі, яких навчили виші. І справа зрушиться. Звучить дуже оптимістично. Хоч реальність дещо інша.
Педагоги, як зрозуміли пояснення, теоретизацію педагогічних та психологічних наукових працівників, так і застосовують. Якщо це не так, то науковець йде до педагога на урок і демонструє, як повинно бути відповідно до розроблених наукових гіпотоез.
Цікавим видається позиція "недостатнє методичне забепечення закладів освіти України". Спробую аргументувати. Хто займається методичними аспектами освітнього процесу? АПН України, державні структури, інститути післядипломної освіти, освітні платформи, громадські організації, які впроваджують освітньо-методичні проєкти, іншні суб'єкти підвищення кваліфікації педагогів, у видавництв є посади чи відділи, які відповідають за методику, є можливість працювати, користуючись іноземною мовою з освітніми зарубіжними платформами. Можливо ще когось не згадав, то перепрошую. Тисячі, а може десятки тисяч різноманітних методичних заходів за рік в українському освітньому просторі. І після висновок - недостатнє методичне забезпечення.
Якщо говорити про якість методичного забезпечення, то тут є рація. Але здійснювати моніторинг варто і педагогу, щоб не використовував методичний ерзацпродукт і це зона його професійної відповідальності, і державним структурам, які б створили "білу книгу", куди б внесли тих суб'єктів, які надають якісні послуги з підвищення кваліфікації. Є ще одні "ножиці": часто на таких заходах науковці роблять огляд теоретичних засад того чи іншого методичного компоненту, потім педагоги пропонують власний досвід. І потім немає отієї взаємодії, коли науковець аналізує методичний елемент і комунікує з педагогом. Тоді і народжується спільне розуміння ефективності того чи іншого методичного компонента.
Підсумовуючи... Може видатися, що педагоги поза зоною відповідальності. Ні, вони відповідають за освітній процес. Це своєрідний передній край, де вчителі працюють з дітьми заради майбутнього. З різними дітьми, з дітьми особливими, нового покоління "альфа", з якими ніхто до цього не працював, комунікував, учив.
Так, ми працюємо по-різному. Так, у кожного є своє індивідуальне розуміння Нової української школи. Так, в силу певних обставин, які поглиблені війною, ми докладаємо максимум зусиль для нашої спільної перемоги. Так, ще немає критичної маси творчих педагогів, щоб кардинально змінити освітню систему. Але ми йдемо вперед маленькими кроками і добре, щоб ті, хто є позаду чи поруч подавали "руку допомоги" і творили те, що допомагало б нам у роботі з дітьми нового покоління - покоління "альфа", комунікували, реагували, пробували, моніторити, і брали активну участь в покращенні усіх складових освітнього процесу.
