НАШІ - У СВІТОВОМУ ОСВІТНЬОМУ ПРОСТОРІ...

Ільків Андріяна, випускниця Заліщицької державної гімназії, переможниця олімпіад, конкурсів, турнірів, спорсменка, учасниця багатьох мовних і соціальних таборів, уже рік навчається у Коста-Ріці... Дівчина перемогла у Програмі UWC. Ми мали змогу поспілкуватися з нею і інтерв'ю видалося пізнавальним, цікавим, захоплюючим...

- Як відбувався відбір у Програмі?
- Спочатку необхідно заповнити онлайн анкету, де вказати хобі, власні сильні сторони, після цього відбувалося онлайн-інтерв'ю, у якому повторювалися питання анкети... Другий і третій етапи відбувалися у Києві, коли організатори проводили різноманітні командні ігри, спостерігали за конкурсантами, які вирішували завдання у конкретній ситуації, писали есе.

- Як сприйняли батьки Твою перемогу і можливість навчатися у Коста-Ріці?
- Я була готова до чогось нового, до змін і адреналін давав змогу відчувати певний драйв. Щодо батьки, то вони мали певні застереження і хвилювання. Крім того, ще у січні, коли оголосили результати, я була дещо здивована, адже Коста-Ріка була останнім пріоритетом в анкеті. Організатори повідомили, що фінансування не покриває всіх витрат, і тому ситуація була не визначеною. Але у лютому Центральний офіс програми надав додаткове фінансування Національним відділенням і ... Я уже рік у Коста-Ріці...
- Як відбувалася підготовка до поїздки? Які були складнощі?  
- Чи не найбільшою проблемою стала підготовка пакету документів, коли нотаріуси не хотіли посвідчувати переклади документів. Не хотіли брати на себе відповідальності, бо "такого не було". Але ми у фейсбук створили групу переможців, куди входила молодь з 7 країн. Ми постійно списувалися. Організатори давали постійний супровід і тому сама організація була на високому рівні. Коли я прилетіла у Париж, і там необхідно було очікувати літака до Сан-Хосе, то виявилося, що нас 7 чоловік летить навчатися у коледж. Був час поспілкуватися і перезнайомитися.
Після прильоту нас зустріли учні коледжу, серед них і знайомий по Кактусу - хлопець з Севастополя.
- Що особивого в освітньому процесі?
- Програма IB (International Baccalaureate Diploma Programme) – доуніверситетська навчальна програма, розрахована на учнів старших класів, які готуються до вступу до університетів за кордоном) вважається найважчою і авторитетною серед університетів світу і передбачає вибір по одному курсу із запропонованих блоків. Я обрала з мови - англійську літературу, соціальних наук - психології, мистецтво - театр на високому рівні та математика, екологія, друга мова (іспанська) - на рівні стандарту. Уроки тривають 1 год. 20 хв., перерви 5 хв., 1 година на ланч, двічі на тиждень маємо по одному "вікні". Крім цих шести предметів маю ще вибірковий курс - "Теорія знання", який веде дуже цікава та неординарна людина. Педагог має змогу словами пояснити найскладніші поняття людського наукового буття. 
Класи нічим не відрізняються від гімназії. Є проектор, подекуди інтерактивна дошка, екран. Кожен педагог приносить та налаштовує свій ноутбук. Уроки проходять залежно від педагога. Часто ми маємо змогу після інструктажу виходимо на галявини і працюємо у команді. При цьому ніхто не намагається втекти чи уникнути їх виконання. Педагог виконує у цьому процесі роль консультанта. Вчитель літератури час від часу для проникнення в атмосферу твору і важливості художніх деталей може використати особливі прийоми.Часто використовують форми есе для розкриття творчого потенціалу учня.
- Як оцінюються ваші досягнення?
- Усе залежить від педагога. В цілому - це принцип накопичення балів, як у вищих навчальних закладах. Оцінювання відбувається від 1 до 7 балів та може враховуватися мотивація (A,B,C,D). Викладачі повідомляють або відсоток від загальної кількості балу, або кількість балів за успішне виконання певного виду роботи. Правда, загальна кількість балів після двох років навчання містить: тільки 10% усіх досягнень від загальної суми, які отримав учень, аж 50% - за єдиний комплексний екзамен наприкінці навчання, решта складають особисті дослідження з кожного предмета у вигляді реферату, проекту та дипломна роботи на 4 тис. слів. Загальна оцінка дає змогу брати участь у вступних кампаніях в університети США чи інших країн...
- Чи складно навчатися?
- Зважаючи на те, що я час від часу готувалася для участі у різноманітних олімпіадах, конкурсах, турнірах, спортивних змаганнях, то для мене докладати зусиль для досягнення мети не стало несподіванкою. Але одне зауваження: якщо в Україні це було час від часу, то у коледжі - цілий рік. Найскладніше складати екзамени, яких чотири у навчальному році і до них слід готуватися упродовж 3-4 тижнів, а на фінальний іспит доводиться відводити місяць і більше підготовки...
- Як проводиться позакласна робота?
- Обов'язковим для учня коледжу є вибір з запропонованих 70 позашкільних активностей такої кількості, щоб наприкінці року отримати 240 год. Курси спрямовані на розвиток особистості і містить і фізкультурно-оздоровчі, і волонтерські, і побутові складові. Добре, що фізкультура не є обов'язковим предметом і її рівень досягнень не враховується наприкінці навчання...
- Як щодо фінансового забезпечення?
 - Програма покриває навчання, проживання, харчування. Але, якщо у тебе є бажання відвідати кафе, пляжі, провести дозвілля, то необхідні свої кишенькові гроші. Харчування бідне й інколи хочеться його урізноманітнити. Теж стосується лікування хронічних захворювань, тоді людині необхідно придбати ліки за свої кошти. Але Коста-Ріка дорога країна і тому ми стараємося не дуже витрачати гроші... Коли у грудні ми не мали змогу їхати додому на канікули, то Програма виділила кошти для організації нашого дозвілля. Також Програма покрила витрати на складання міжнародного комплексного SIT, результат якого є необхідним для подання документів в університети США.
- Які плани на майбутнє?
- Кожен переможець Програми має свого канцлера (консультанта), який супроводжує упродовж всього навчання: пропонує різні програми для вступу, консультує з різних питань, вказує на особливості пакетів документів, їх підготовку. Моя мрія навчатися на філології в університеті США. І для цього необхідно багато працювати... Але я знаю, до чого прагну і тому все буде добре...
- Що дала гімназія, де Ти досягнула вагомих результатів?
- Гімназія дала мені можливості... брати участь в олімпіадах, конкурсах, турнірах, мовних таборах, тренінгах. Це все дало змогу підготуватись морально, набути компетентостей ефективного спілкування, методик виходу зі стресових ситуацій, засвоїти академічні знання, які необхідні для подальших завдань... Але це набувала не стільки в гімназії, скільки в позакласній роботі: гурток КРОКСу, участь у виховних заходах, цікавих формах роботи, спортивній тенісній секції...
- Дякую за інтерв'ю. З Богом.
- Дякую.

МИ - ЄВРОПЕЙЦІ...

А знаєте, чим більше спілкуєшся з людьми, тим більше розумієш, що справді ЄВРОПЕЙЦІ... Звичайно, не у всіх питаннях, але у ПИТАННІ ІНДИВІДУАЛІЗМУ І ВТРАТИ СТРАХУ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ ми, українці, йде попереду всієї Європи... В чому проблема? Франція, Німеччина, Польща, інші європейські держави, як суверенні та незалежні, існують багато років - більше, ніж незалежна Україна. І тому їх громадяни мають притуплене почуття власного патріотизму, страху перед втратою незалежності. Вони просто не можуть усвідомити, що є держава, а потім - раз і вже немає державності... І тому їх активна громадянська позиція стосується задоволення власних часто економічних, етнічних та соціальних інтересів: заробітних плат, соціальних пільг, працевлаштування, проблеми міграції тощо. Поїхати, наприклад, французу, німцю, полякові, шведові, чеху у Росію, щоб ознайомитися з пам'ятками культури, випити знаменитої "русской водкі" - це природньо. Адже у них закладено усвідомлене розуміння реалізації власних прав: хочу, маю можливість - відвідую...
У цьому прагненні реалізувати таке право можуть і, важливо, хочуть частина українців. І таким громадянам України неважливо, що йде війна, що існують можливості бути незаконно ув'язненними ФБР, що вони витрачають гроші у Росії, частина з яких у вигляді податків доходять до військових сил і використовуються для озброєння бойовиків...
Тобто такі громадяни України реалізують своє право на відвідання Росії, али чи це громадянська позиція стосовно власної держави, якій загрожує втрата НЕЗАЛЕЖНОСТІ...
Таким громадянам байдуже: є незалежність чи немає незалежності, чи проживає в державі Україна чи просто на українських землях... Можна припустити, що десь там, у російських містах, сидячи на кухні зі своїми російськими друзями, родичами, обговорюють питання, якби було б добре, коли б наша українська територія  стала частиною вашої російської...
Не знаю, чи такі думки притаманні європейцям: чехам, полякам, словакам, німцям, французам, іспанцям тощо...  Або чи багато ізраїльтян відвідують з культурними візитами відвідують арабські країни?
А все, що відбувається, боротьба за незалежність, російсько-українська війна, протидія інформаційним фейкам - це тільки дії політиків, олігархів, але "ми до цього не маємо ніякого стосунку"....
Соромно, боляче, що 28 років незалежності так і не сформували націю, яка усвідомлює загрозу незалежності України... Не сформувала ту критичну масу, яка консолідувала суспільну свідомість, як протидію російській гібридній війні...
Але в такому мисленні проявляється глибокий індивідуалізм, який таки притаманний ЄВРОПЕЙЦЮ... Тому ми таки європейці, але таке мислення призведе до втрати незалежності та суверенітету, але це для свідомості ЄВРОПЕЙЦЯ НЕ ЗРОЗУМІЛЕ, А ДЛЯ НАС, ТИХ, ХТО ТАК ЧИНИТЬ - СПРАВА ДЕСЯТА... БОЛЯЧЕ І ПРИКРО...
Хоча історично таких прикладів багато. Наприклад, німецькі танки на Єлісейських полях у Парижі, а парижани дивилися кіно, відвідували кабаре, бістро, танцювали і раділи... Правда, не дуже зрозуміло, чому раділи... Або у спогадах українських військовиків зазначалося, що після звільнення українсько-польськими військами від більшовиків Києва у квітні 1920 року обивателі виходили на околиці столиці, що помилуватися (подивитися, послухати) на гарматні канонади з більшовицького боку, які обстрілювали місто... Страшно... 100 років минуло, а відчуття української політичної ідентичності відсутнє...

РИФИ СЕРЕДНЬОЇ ОСВІТИ...

Сьогодні, 3 липня 2019 року... Випускні відбулися ще попереднього тижня, з 1 липня майбутні абітурієнти мають можливість створити електронний кабінет для подальшої подачі документів...
Але у нашій освітній системі не може бути системно і послідовно. Завжди виникають питання, які нервують батьків та дітей, заставляють хвилюватися і переживати. 16 учнів з Заліщицької гімназії претендували на нагородження золотою або срібною медаллю... Минула ДПА у формі ЗНО, отримані відомості про рівень знань, підготовлені та надіслані у відповідні освітні структури списки підтвердження. І...???? Очікування. Час минає, однокласники, які не були претендентами, отримали свідоцтва про здобуття загальної повної середньої освіти, 1 липня розпочали реєстрацію... А оті, хто упродовж 11 років навчався на бали високого рівня, та їх батьки нервово кусают губи і питають "коли?" Коли отримають документи і розпочнуть шлях абітурієнтів. Принаймні три дні з відведених 10 для реєстрації уже минули.
Хто винен? Ніхто з тих, хто повинен виконати свої посадові обов'язки, не візьме на себе відповідальність, але батькам та випускникам ніхто не поверне спокою, ніхто не додасть отих трьох днів для таких випадків. Розумію, що реєстрація відбувається 10-15 хв., але, знаючи можливості нашої системи, ніхто не застрахований від "підвисання", "збою", "відсутності Інтернету".
Вічне питання "Хто винен?" та "Що робити?" - повисло у гарячому липневому повітрі... Жаль, що МОН України не змогло організувати вчасно друкування випускникам-претендентам свідоцтв...
І наприкінці банальне риторичне запитання: "Якщо претендентам потрібно проходити такі муки для отримання документа про повну загальну середню освіту, то ЧИ ПОТРІБНО ДОКЛАДАТИ ЗУСИЛЬ УПРОДОВЖ 10-11 КЛАСУ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ БУТИ ПРЕТЕНДЕНТАМИ? Питання риторичне. Якщо держава не поважає тих, хто своєю працею заслуговує на отримання золотої чи срібної медалі, то чи  варто...

ПІЗНАВАЙМО Й БЕРЕЖІМО РІДНИЙ КРАЙ!

У читальній залі Заліщицької районної бібліотеки 29 червня цього року зібралися ті, кому небайдужа історія рідного краю, хто хоче дізнатися про цікаві, привабливі місця міста Заліщики, їх значення для місцевої громади у плані перспективи розвитку туризму.

Розпочала захід директор Заліщицької центральної бібліотечної системи Ольга Тракало, яка провела для присутніх екскурс в історію розвитку місцевого краєзнавства впродовж ХХ-ХХІ століть. Ольга Йосипівна згадала імена ентузіастів своєї справи, професіоналів, які своїми справами, дослідженнями зберігали та популяризували історію рідного краю, це - Йозеф Шварц, Онисій Тур, Василь Олійник, кандидат історичних наук Юрій Малєєв, доктор історичних наук Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника Петро Сіреджук. Були названі також автори історичних розвідок про населені пункти Заліщицького району: Михайло Сопилюк, Василь Дрозд, Василь Іванишин, Богдан Папушко, Микола Дейкало, Стефанія Підкова, Василь Сопівник, Ярослав Павлик, Петро Мельник, О.Стасюк, І. Антошків, І.Андрійців.

Ведуча представила учасникам події гостей свята – Михайла Сопилюка, заступника директора Заліщицького аграрного коледжу ім. Є.Храпливого, історика-краєзнавця, та Олександра Степаненка, еколога, голови громадського організації «Зелений світ».

Бібліотекарка читального залу Галина Балицька ознайомила присутніх із виданнями, присвяченими рідному краю у різні періоди історії, згадала благодійників, які постійно поповнюють бібліотечні фонди рідкісними діаспорними виданнями, це - Василь Лопух, директор адміністрації Наукового товариства ім.Т.Шевченка (США), Василь Верига, колишній віцепрезидент Світового конгресу українців.

Пів часу воркшопу історик-краєзнавець Михайло Сопилюк презентував свою творчу лабораторію «Предмети з минулого – свідки Заліщиків». Дослідник подякував присутнім, які докладають багато зусиль для збереження та популяризації історії рідного краю і розповів про цікаві артефакти: карти, значки, марки, світлини, картини, метричні книги, книги рахунків, які засвідчують будівництво споруд у Заліщиках та оплату майстрам за виконану роботу. Ці раритети зберігаються здебільшого у музеях та архівах Польщі, Австрії, Німеччини, США, Канади.

За підрахунками М.В.Сопилюка, у місті збереглися чи були втрачені 161 історична пам’ятка: архітектура, пам’ятники, кладовища, меморіальні дошки, природні об’єкти. Цікавою була інформація про те, що назва Заліщики стала визнаною після багатьох варіантів назви населеного пункту.

У складі 16 різних держав перебувало місто Заліщики впродовж своєї непростої історії. Поділився Михайло Сопилюк і своїми творчими планами: дослідження історії родини священників Тимчуків, які були визначними церковними діячами; одного з керівників УПА у 40-50-х рр. ХХ ст., уродженця с. Синьків Степана Слободяна; вивчення історії кооперативного руху; Першої світової війни на території Заліщицького району. 

 Перед слухачами виступив Олександр Степаненко, знаний на Тернопіллі експерт-еколог, який торкнувся у своєму виступі двох питань. Перше стосувалося історії дослідження природного багатства Дністрового каньйону, починаючи з другої половини ХІХ ст. Цією справою займались польські, австрійські, німецькі, українські палеонтологи, географи, біологи, геологи  Вінцент Поль Рудольф Кнер, Владислав Шафер, Вацлав Гаєвський, Іван Верхратський, Мстислав Орлович. Останній став популяризатором активного туризму у Галичині у ХХ столітті.  Завдяки їх зусиллям після Першої світової війни у Галичині виникали безліч місцевих природоохоронних товариств та товариств збереження історичних пам’яток. О.Степаненко віддав шану основоположнику ідеї заснування Національного природного парку Миколі Чайковському, який у 70-х роках ХХ ст. активно займався природоохоронною роботою у краї.

Далі гість акцентував увагу на тих наслідках, до яких може призвести побудова каскаду ГЕС на Дністрі. За допомогою презентації присутні помандрували берегами річок-приток Дністра: Стрипи, Джурина, Серету, Збруча, Нічлави. Створені людьми ставки заросли болотяними рослинами, замулилися. Висока температура та викиди нечистот призводять до такого явища, як «цвітіння води». Раніше повноводні річки на потічки міліють, зменшується кількість місць нересту риби. Еколог показав, як змінюється якість води на річці Серет від Тернополя до гирла: збільшується кількість небезпечних речовин, зменшується відсоток кисню у воді. Доповідач пояснив, до чого може призвести втілення в життя пропозицій «Укргідроенерго» щодо будівництва ГЕС на Дністрі й закликав присутніх не бути байдужими і завжди стояти на сторожі збереження водних багатства і краси рідного краю.

Еколог зазначив: «На жаль, українське законодавство нечітко формулює зміст порушень і встановлення відповідальності за них у сфері використання водних ресурсів». 

М.Сопилюк та О.Степаненко дали відповіді на запитання Й.Децовського, В.Іванишина, Т.Навольського В.Чашки та інших,  що стосувалися оцінки ризиків реалізації планів побудови каскаду ГЕС на Дністрі, покращення екологічного стану річки, розробки привабливої історичної реконструкції для збільшення кількості туристів.

Міський голова Алла Квач  подякувала Ользі Тракало та бібліотеці за змістовний захід і подарувала книгу духовної тематику, бізнесмен Тарас Навольський подякував Олександру Степаненкові та Михайлу Сопилюкові за цікаві експертні оцінки і акцентував увагу на тому, що необхідно враховувати ці думки під час вирішення проблем.

Підсумувати зустріч можна так: кожен із нас повинен робити свій вклад у збереження рідного краю та популяризацію його привабливості.

ДУМКИ НА ПОРОЗІ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Сьогодні,  у 2019 році, час від часу з'являються думки педагогічної спільноти щодо нових Державних стандартів базової чи середньої освіти, щодо введення чи вилучення предметів, щодо кількості годин для вивчення окремих предметів... Але реалізацію будь-яких навчальних планів проводить педагог... І те, наскільки вчитель є патріотом, скільки має мужності у скрутну хвилину зробити вибір, який засвідчує його громадянську позицію, визначається майбутнє і наших вихованців, і нашої державності та незалежності...
І тут є два діаметрально протилежні приклади, які засвідчують у педагогічній спільноті і комформістів, і патріотів...
Конкурс "Учитель року - 2008" (номінація "Історія"). Тернопіль. Суперфінал в актовій залі Тернопільського національного педагогічного унверситету ім.Володимира Гнатюка. Поважне журі, куди входили визначні науковці, історики, методисти, переглянувши та оцінивши виступи суперфіналістів, підвели риску і оголосили переможницю - вчителя історії школи-гімназії № 10 м. Сімферополя... У кулуарах говорили про "політичність такого вибору, про необхідність того, щоб на західній Україні переміг педагог з Криму".
Відповідно до Положення про "Учитель року" їй присвоєно державне звання заслужений вчителя України... Минає 6 років. Крим окупували російські війська. А вчителька тепер у анексованому Криму викладає історію та суспільствознавство Росії  у тій самій гімназії-школі № 10 м. Сімферополя. Комформізм, пристосуванство, патріотизм до якої держави? Це залишається на совісті педагога...
І можливо це пройшло б стороною, але у 2015 році - минуло тільки неповних півтора роки від анексії Криму, - вчитель стає переможцем "Учитель года Росии - 2015" у Криму у номінації "Історія" і представляє його у фіналі у Казані, де говорить про патріотизм російських громадян до російської влади...  І (увага!) у своїй анкеті зазначає Заслужений вчитель Уураїни.
Нонсенс, парадокс, лицемірство? Не знаю. Але  на сторінці Міністерства освіти та науки України у закладці "Учитель року у персоналіях" за 2008 рік відсутня і номінація "Історія" і відомості про переможеця... І тепер виникає думка про те, чому виховувала чи навчала кримських дітей незалежної України це вчитель... І чи такі "свідомо патріотичні педагоги" виховали нове молоде покоління незалежної України.... Продовження буде...

АРХІВИ ПРО СЛАВЕТНОГО ЗЕМЛЯКА

Фото Ігоря Іванського

Українська Вільна Академія Наук (УВАН) - наукова установа, яка має великий архів відомих українських діячів ХІХ - ХХ століть. Серед них багатий архів заліщанина, українського композитора, громадського діяча Михайла Гайворонського. Думки про те, щоб детальніше заліщани дізналися про свого славетного земляка, вдалося втілити у реальність завдяки старанням виконавчого директора Наукового товариства ім. Т. Шевченка у США, кандидатом економічних наук Василем Лопухом. Він виконав побажання директорки дитячої музичної школи Зої Шмиглик та педагога Ярослава Гринишина. У концертній залі цього закладу відбулася  презентація електронних копій оригіналів з архіву М.Гайворонського, який зберігається в УВАН. 

Виступ науковця складався з трьох частин. У першій Василь Лопух коротко зупинився на тому, які наукові інституції функціонують в українській діаспорі, і які архіви вони зберігають. У другій розлого розповів про те, як відбувався пошук архіву М.Гайворонського і з ким довелося познайомитися. Цікавою була оповідь про пошук могили композитора, про відновлення первісного вигляду надгробка, на якому вказано не тільки дати життя М.Гайворонського, але й його дружини. Особливо зворушливою була розповідь про те, що після переїзду у США визначного українського поета Є.Маланюка, він поселився у квартирі композитора і отримав від нього лист-підтвердження про забезпечення його перебування в США. На думку науковця, саме завдяки зусиллям Є.Маланюка архів М.Гайоворонського передано в УВАН. А співець січового стрілецтва листувався з більше, аніж з 500-ма однодумцями. Презентуючи архів, Василь Лопух відзначав особливу наполегливість композитора у здобутті філологічної освіти та музичної композиції у Колумбійському університеті. Одна з центральних газет США у 1926 році подала список 78 студентів-стипендіатів цього авторитетного вищого навчального закладу і серед них - Михайло Гайворонський. Фотографія знаного диригента, композитора, педагога, літературознавця Осипа Залеського з автографом викликала у дослідника запитання, відповідь на яке привело до Заліщицької учительської семінарії, де викладав його брат Тадей. Останній дав рекомендації випускникові Михайлові Гайворонському для подальшого навчання музики та композиції у Вищому музичному інституті імені Лисенка у Львові... Фото періоду навчання у семінарії засвідчують диригентський талант майбутнього співця січового стрілецтва: керівник інструментальних ансамблів, хорів, духових та симфонічних оркестрів. Чи не найбільше архівних джерел стосуються періоду Української національно-демократичної революції, коли М.Гайворонський був призначений головним диригентом та інспектором військових оркестрів військ УНР: виступи на мистецьких заходах, діяльність Пресової кватири УСС, світлини оркестрів, різноманітні військові події. У 1948 році Михайло Гайворонський відвідав у Регенбурзі (Австрії) з'їзд ветеранів Січового Стрілецтва, звідки привіз багато світлин, на яких ідентифікував своїх побратимів. Окремо представлені фото зі щоденного життя М.Гайворонського, організацію його побуту. Земляк у своїй імпровізованій мандрівці архівними цінностями зазначив важливість ідентифікації не тільки тих, хто зображений на фото, але й встановлення фотографів, які зафіксували мить. Так йому вдалося розпізнати і встановити їх прізвища  Бабецький, Іванець.  Крім фото архівних джерел, які передані краєзнавчому музеєві, музичній школі, районній бібліотеці, Василь Лопух привіз і копії видатних творів композиторів.  

У третій частині науковець зупинився на оцифруванні архіву Степана Ріпецького, який розташовується у трьох наукових діаспорних інституціях, негативів світлин Першої світової війни на скляних пластинах. Вони дають змогу проаналізувати життя, побут, діяльність січових стрільців у складний період. Одне із завдань Василя Лопуха - організувати і видати фотоальбом копій цих негативів.

Василь Лопух закликав присутніх зберігати пам'ять про свій рід, вписувати прізвища та ім'я людей, зображених на світлинах, організувати роботу по створенню громадського архіву Заліщицького краю.

На знак вдячності директорка музичної школи подякувала гостеві-землякові, президентові Української Вільної Академії Наук у США доктору Альбертові Кіпі, архівісту Тамарі Скрипці, українському архіву - музею у Стемфорді, п.Любі Волинець за передані нотні матеріали, і вручила подарунки. З вітальними словами виступила перша вчителька Василя Лопуха Ірина Олексіївна Ковальчук, яка відзначила важливість справи і працю на розбудову України.

У залі Заліщицької дитячої музичної школи під час презентації було небагато поціновувачів історії рідного краю. Це в основному люди з досвідом, заліщицька інтелігенція. Молоді не було. Це навіває певну ностальгію, адже 1992-го, у рік сторіччя від дня народження Михайла Гайворонського на відкритті погруддя було велелюдно. За 27 років уже незалежної України молоде покоління на бачить за доцільне пізнати свою історію, вшанувати відому людину і послухати земляка, якому небайдужа доля свого краю. Архіви про життя та діяльність Михайла Гайворонського - це не тільки матеріали для досліджень, але й спосіб привабити туристів і тим самим прилучитися до розвитку туристичного потенціалу Заліщанщини.

ДОРОГА ЗВІДТИ І В НІКУДИ

Чому одні роди упродовж тисячоліть зберігають свої прізвища, успіх, авторитет, а інші - ні? Що лежить в основі їх небуття?  Гіпотез багато з цього приводу. Хтось, як наприклад М.Гоголь, говорив про страшну помсту, коли у роду вчинялися страшні злочини і після сьомого коліна гріх прародичів приводить до знищення і небуття, хтось говорить про асторологічні прогнози, які і сьогодні пропонують відомі та невідомі астрологи, ще хтось звертає увагу на те, що Бог забирає найраніше найкращих, комусь до вподоби інші варіанти розвитку... Одна з гіпотез, яку можна пропонувати всім, хто захоче глибинно помислити з приводу цього питання і зробити відповідні висновки, наступна:
Бог дає нам частинку свого духу як життя (науковці можуть говорити про біоенергетичне поле, астрологи - про ауру) і родина у своїй сукупності на початок має оту суму духу... Але життя наскільки здатне виснажувати духовні сили людини, що кожне наступне покоління матиме дедалі менше отієї Божої частинки духу... Вона вичерпується і прямує до нуля... Це і злість, і ненависть, і смертний гріх, і підлість, і брехня, і все те погане, що робить людина упродовж життя. Спочатку Божий дух намагається посовістити людину, спонукати не вчиняти поганого і грішного, але згодом серце людини перестає бути центром душі і людина призвичаюється до такого життя, адже боротьба зі злом ще більше виснажує...
Звичайно, людина, одружуючись, може підсилити свою частинку Божого духу, може щирою молитвою, доброю справою додати ще якусь краплю до чистоти душі, і тим самим продовжити свій рід на покоління, два, три... Та приходить отой нуль - і людина забирає частину свого роду в нікуди, а потім з того роду так само в нікуди йдуть родичі. І роду немає - хто буде про нього пам'ятати і хто згадуватиме... Так гріх знищує людину і не тільки людину, але й рід... Висновок напрошується простий і Вічний: "Тебе будуть пам'ятати за Твоїми добрими справами, а Твої добрі справи додадуть життя Твоєму роду... А зло знищить Твій рід".