Про освітні реформи говорять і в державі, і в суспільстві дуже часто. Але говорити та робити - це різні речі. І у контексті робити - ще розуміти і бути консолідованими - це взагалі вищий пілотаж. Те, що я хотів, хочу і буду хотіти змінити в освіті і в освітньому процесі. Зокрема,
- зменшення кількості предметів та їх інтеграція,
- зменшення кількості уроків і перехід на повний навчальний день,
- утвердження рівності різних форм індивідуального навчаня,
- реформування заробітної плати педагогічних керівників,
- рівність реальної фінансової автономії закладів загальної середньої освіти,
- приведення у відповідність освітнім стандартам споруд освітніх закладів, конкуренція та зменшення кількості вишів,
- реформування педагогічних вишів у педагогічні виші, де 30% - науково-теоретичний блок, а 70% - практика,
- гнучкість оплати праці педагога відповідно до реалізації індивідуальної освітньої траєкторії учнів,
- проведення моніторингу ефективної діяльності навколоосвітніх установ різного підпорядкування, загальноосвітніх закладів середньої освіти, ефективності наукових досліджень закладів вищої освіти в контексті отримання прибутку,
- залучення бізнесу до формування мережі професійної передфахової освіти,
- позбавлення патерналізму значної частини педагогів - це те у мене вкладається у слово "реформа".
Казав, кажу та буду казати: "реформа - це боляче сьогодні, але щасливо - через деякий час". І це боляче - теж частина правди про реформи. І оптимізція закладів освіти різних рівнів, скорочення - вивільнення педагогічних та науково-педагогічних працівників, реалізації завдань освітньої системи "раціонально та ефективно використовувати державні кошти (читай "умій рахувати гроші") - це "побічні процеси реформи".
Питання, що розуміють під освітніми реформами різні групи - державні, суспільні, професійні - теж відображає поліголосся. Але дуже часто це поліголосся не конструктивне, а емоційно-хайпове, яке в цілому до бажання покращити стан української освіти дуже далеке. І державне управління освітою вміло та натхненно цим користується, щоб зберегти майже мертву, яку не можна реанімувати, "совкову" освітню систему.
Управління освітою і державне, і на місцевому рівні часто і не намагалися організувати діалог з педагогами для того, щоб зрозуміти їхні потреби. Так-так, потреби, а не емоції. Бо перше - це до управління, а друге - до психіатра чи психотоерапевта. Як у усмішці - управління освітою - само по собі, учасники освітнього процесу - самі по собі. Інколи, дуже рідко, вони перетинаються. А так часто йдуть паралельними, інколи протилежними шляхами...
Те, що започаткувало МОН України є чимось новим і поки що не стільки хайповим, чи формальним, як попередні намагання, коли пропозиції педагогів ігнорувалися, але громадські обговорення документів, які не знати звідки взялися, формально і постійно проводилися.
Час покаже, як те,
- наскільки педагоги можуть розуміти та генерувати державницькі ідеї в освітній системі та як ці ідеї фіналізуватимуться на рівні нормативно-правової бази,
- як поєднати консервативну більшість не тільки педагогів, але й наукових, науково-педагогічних працівників, менеджмерів від освіти з прогресивною меншістю, серед якої є педагоги і представники громадського сектору.
Знову долучаюся. Мріяти не буду. Але пропозиції подаю. А там, відповідно до дорожної карти, дай Бог. Усе - попереду)))
І на завершення про синергію. Арістотель сказав, що ціле більше простої суми своїх частин. А Вікіпедія дає пояснення: "Це сумарний ефект, який полягає у тому, що при взаємодії двох або більше факторів їхня дія суттєво переважає ефект кожного окремого компонента у вигляді простої їхньої суми". У чому виклик такого класного поняття для нашої освітньої системи - "синергія". У нас освітня система не цілісна, а мозаїчна, дискретна. І кожен елемент, перебуваючи в освіті, часто має свої власні інтереси, які можуть кардинально відрізнятися від бажань освітньої системи.
І такий елемент буде робити все, щоб зберегти свою парадигму реалізації ввласного бачення. Наприклад, держава хоче реформувати освіту, а управління освітою на місцях часто просто саботує здійснення реформ, адже їх поле не визначене законодавчо, і дії носять часто характер саботажу або несвідомого стримування. І у такому випадку говорити про синергію, коли два елементи кардинально між собою не можуть узгодити рівень взаємодії, не випадає. Якщо батьки, вчителі, учні говорять про неефективність 7-8 уроків у такій формі, як вони є, а система вперто не реагує на це - то який результат такої взаємодії. Учасники освітнього процесу стають "рабами" небажання менеджменту йти на їм на зустріч.
Немає коментарів:
Дописати коментар